ЯК ХОРОШЕ, ЯК ВЕСЕЛО НА БІЛІМ СВІТІ ЖИТЬ

Ці рядки вона любить повторювати в найскрутніші хвилини. Якось до дня народження Олени Артемівни Яшкової друзі вручили їй подарунок із красномовним написом – «Фізику із душею лірика», бо ж добре знали, як юна абітурієнтка в далекому 1957 до останнього не могла зробити вибір – бути філологом чи зайнятися фізикою.

В її родині співали, малювали, захоплювалися агрономічними проєктами й квантовою фізикою. У сім’ї жили спогадами про бабусю Ганну Володимирівну – аристократку дворянського похо­дження. Мама Ганна Йосипівна, випускниця однієї з ки­їв­ських гімназій, вільно володіла німецькою, викладаючи її в школі, а один з родичів був постановником оперних голосів. Батько Артем Кіндратович – агроном за освітою, обожнював поезію. У домі по­стійно звучала музика. Й інакше бути не могло, адже Полтавщина, де вони мешкали, була землею Гоголя, Котлярев­ського, уславленого композитора Лисенка, знаних Сковороди, Глібова і Гребінки. Тут панував дух ук­ра­їнства. Тож маленька Олена із задоволенням грала Наталку Полтавку чи Лілею – в поетичній Шевченкіані.

Дітвора подорожувала історичними місцями, ночувала в чистому полі, готуючи куліш на вогнищі, мріяла. Переповнена враженнями школярка надсилала вірші, розповіді до газет, журналів.

А сімейні вечори при гасовій лам­пі – з читанням, декламацією, виконанням романсів і народних пісень, грою в домашньому і народному театрах – давали такий потужний енергетичний заряд, що злиденність окупації та голодних повоєнних років видавалася просто дрібничкою в цій атмосфері тотальної любові один до одного й до життя в цілому.

Війна закарбувалася в пам’яті тоді ще зовсім крихітної Олени Артемівни лихом, котре торкнулося своїм чорним крилом кожного. Не раз дівчинка була за крок до загибелі.

У 1943-му, коли фашистів гнали, ті в гніві знищували і палили все на своєму шляху. Тож Олена з мамою й іншими дітьми (їх було п’ятеро) на підводі тікали, шукаючи прихистку. На роздоріжжі – назви двох сіл, як то мовиться, повернеш туди – знайдеш таке, а рушиш в інший бік – потрапиш… Та доля була прихильною до них – навмання поїхали в поселення, котре ще не зачепили вороги. Інше сусіднє село було спалено дотла.

Та за якийсь час почалися бомбардування місцини, де зупинилася сім’я. Довелося тікати в очерети на один з річкових острівців. Олена – на руках у мами, а назустріч їм – фріц з автоматом. Розгубились, мама почала благати його не стріляти і чомусь німецькою. Діставшись острівця, ненька занурювала час від часу дитину у воду, аби врятувати від смертельних вибухів – потім Олена ще довго хворіла на пневмонію.

Голодного 47-го єдиною стравою у їхньому меню були гнилі, замерзлі буряки. Але й це пережилося, хоча Олена багато років відчувала до цього невинного овочу відразу.

У старших класах, коли додому на студентські канікули приїздив брат Генріх, дівчина, захоплена його розповідями, відчувала неабиякий потяг до квантової фізики, про котру хотілося дізнатися більше.

Отримавши атестат, приїхала до родича в Кам’янець-Подільський. Місто-сад зачарувало її, тож і вирі­шила вступати до вишу саме тут. А оскільки оселилася у так званому будинку артистів, куди сходилися митці різностороннього плану, то знову відчула себе у звичній атмосфері музики, поезії, сцени.

За рік Кам’янецький драматичний театр перебрався до Хмельницького, Олена ж тим часом облюбувала міську бібліотеку, твердо увірувавши в те, що пізнання світу є однією зі складових люд­ського щастя.

Взагалі доля дарувала Олені Артемівні зустрічі з людьми, котрі залишили в її житті незабутній слід.

У перший день Оленчиного студетства помітив тоненьку, гарненьку дівчинину Вадим – старшокурс­ник з фізмату, який виявився великим любителем книжок, прихильником мистецтва, людиною енергійною, з неспокійною вдачею, з котрим Олена Артемівна пройшла щасливий подружній шлях довжиною у сорок шість років. У них ( окрім двох чудових дітей) було так багато спіль­ного, що розуміли один одного з півслова: зібрали багатотисячну домашню бібліотеку, дружили з сім’єю Годованців. У непрості дев’яності, не дивлячись на матеріальну скруту, не поміняли свої інтереси і відданість улюбленій.

справі на розкрутку у бізнесі, бо їхнім культом залишалася духовність, яка не передбачає отримання сумнівного успіху в обмін на загальнолюдські цінності.

– А не ревнував, Олено Артемівно, Ваш чоловік до роботи, в котру, за Вашим же висловом, Ви проросли корінням?

– Виключено. Навпаки, допомагав, як тільки міг. Із самих перших днів.

Ще зовсім молоденькою вона переступила поріг медичного коле­джу й залишилася у ньому на 55 років. Звісно ж, Олені Артемівні Яшковій – випускниці фізико-математичного факультету, мабуть, не важко було б підрахувати, скільки медиків, що отримали високе визнання, пройшло через її руки, та її завше турбувало інше – скільки виховав її рідний заклад Людей з великої літери.

Поринувши з головою в улюблену роботу, маючи на руках маленьку донечку, виконуючи при цьому сумлінно обов’язки депутата місь­кої ради, Олена Артемівна раділа кожному новому дню, і це не могло не передаватися її вихованцям, у котрих запалювала інтерес до науки, бажання змінюватися на краще. Росла разом із ними – її заохочували, фото її розміщували на Дошці Пошани, нагородили званням «Відмінник освіти України», подали документи на заслуженого, та десь там, наверху, вони зникли, на що, довідавшись, наша героїня лише посміхнулась: «Пусте! Важливіше інше…».

– А що насправді для Вас головне?

– Любити життя і людей.

Щоправда, сьогодні не без суму згадує, що зранку не треба поспішати на роботу. Та глянувши у вікно, за котрим розквітає весняний день, збадьорюється: «Нічого, життя триває! Незабаром поїду на дачу – город, поле, квіти…

Білочки домівки влаштовують, пташки співають – одним словом, пробудження. Ми дуже любимо все живе. Син навіть забороняє мені знищувати мишенят…

Підтримуючи пам’ять, вчу поетичну класику. Увечері збираємося із сусідами, спілкуємося, у мене є телескоп – зірки  роздивляємося. А потеплішає – на Дністер. Ви собі не уявляєте, яке це велике задоволення – пірнати у високі хвилі».

Лариса МАСЛОВА.