УСУПЕРЕЧ НЕЗГОДАМ

Автор: | Опубліковано Долі людські Немає коментарів

«Зараз Ви зустрінетесь з людиною, яка є нашою надією і опорою», – сказали мені в Довжоцькому будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів.

Відтак очікую побачитися з міцним, серйозним, заклопотаним мешканцем цього закладу. Натомість до вітальні заходить вельми скромний чоловік, років під сімдесят і… абсолютно незрячий.

Від моєї допомоги рішуче відмовляється, самостійно віднайшовши крісло. Паличка, як це буває у таких випадках, відсутня. І як з’ясувалося згодом, 68-річний Василь Михайлович СТЕФАНЮК нею ніколи й не користувався.

Спілкується спокійно, з гідністю, на життя не скаржиться, уся його поведінка випромінює упевненість, поміркованість та віру в себе.

П’ятнадцятилітнім Василь Михайлович розпочав свою трудову біографію, себто одразу після закінчення восьмирічки в рідних Колубаївцях. Звісно, з помічника тракториста, а незабаром і самостійно впорався з машиною. Після служби – і Т-150 керував, на комбайні збирав урожаї. Одне слово, перейняв естафету батьків-колгоспників, які виховували чотирьох дітей, отож байдикувати в таких родинах не було прийнято.

– Мабуть, і медалі, Василю Михайловичу, маєте за ударну працю?

– Ну, скажімо, медалей-орденів нема, а премії, грамоти – це було. Та, головне, – повага від людей. Це, на мою думку, набагато важливіше.
Між іншим, остання зовсім не зіпсувала знаного механізатора: як був скромним і непримітним, так ним і залишився. І путівки туристичні безкоштовно до столиці отримував, і старостою групи (коли навчався у Нігинській філії Балинського профтехучилища) обирався, а от на Дошку Пошани категорично відмовився фотографуватися, бо завжди уникав почестей, не вважаючи себе якимось особливим.

Підійшов час йти до армії – вмирає батько Василя. У військкоматі відстрочку пропонують. А він, дивак, просить маму, щоби пішла до воєнкома й дала згоду на Василів призов.

З найкращого боку показав себе молодший сержант, механік-водій танку Василь Стефанюк в групі радянських військ у Німеччині.

Зрозуміло, що відмінника служби хотіли бачити й на понадстроковій, та Василь поспішав додому, де на нього чекала кохана дівчина. Щоправда, не так сталося, як гадалося – наречена знайшла іншого. Та герой нашого нарису виявився досить стійкою особою, аби сумувати з цього приводу.
– Що ж, – підвів риску, – значить, не моя доля…

За деякий час одружився, тож змінив і місце проживання, переселившись на Тернопільщину. Народилася донечка.

Трудився у лісгоспі (на трельовочному тракторі), на свинокомплексі – усюди, де потребувалися вправні руки. Хоча життя пропонувало часом не зовсім приємні сюрпризи. Втім, Василь і не чекав, що воно вистелятиметься рівною скатертиною. Так подружжя розлучилося, йому довелося повернутися до Колубаївців. У новій родині народилася також донечка. Та до честі всіх дійових осіб цієї історії, сім’ї не ворогували, а навпаки, їздили в гості одне до одного. А таке, погодьтеся, не так й часто трапляється. І все ж життя, як відомо, смугасте. Отож, чорна смуга розпочалася, коли Василь Михайлович отримав серйозну травму ока. Почалися проблеми і з другим оком. Було йому тоді всього сорок шість. А тут ще від важкого захворювання невдовзі вмирає дружина. На той час діти вже стали, як то мовиться, на ноги. Та зір чоловіка був незворотньо втрачений. Це був сильний удар долі, втім інвалідність не зламала Василя Михайловича. Так складалося, що й допомогти на той час уже не було кому – батьки й два брати померли, старша сестра потребувала сама догляду. А бути тягарем для дітей чоловік категорично не бажав. Тож тринадцять років Довжоцький будинок для людей похилого віку та з інвалідністю став його другою домівкою.

Треба віддати належне системі соціального захисту держави, адже сучасні інтернатні установи мають прекрасні умови для перебування тих, хто за різних обставин потрапляє сюди (і харчування, і цілодобовий медичний супровід, і культурно-розважальні заходи, відпочинкова зона – цим не так часто можуть похвалитися люди, що проживають вдома).

Та при всьому тому не кожний новачок, кардинально змінивши місце проживання, швидко здатен адаптуватися. Ось тут їм на допомогу приходить не тільки персонал, а, до прикладу, знайомий уже читачу Василь Михайлович, який і підтримає, і порадить, чим допомагає новенькому безболісно увійти до незвичного йому середовища.

Сам же Василь Михайлович давно призвичаївся обслуговувати себе самостійно, вивчивши кожний куточок будівлі й території. Уважно слідкує за подіями дня та всім, що нині відбувається в країні, бо ж регулярно слухає радіо, теленовини.

– Як думаєте, Василю Михайловичу, вистоїмо?

– Авжеж. А як по-іншому? Україна скільки нашесть витримала. Хто її тільки не намагався знищити?! А вона витримала і сталінський режим, всі біди, що приніс, і гітлерівську окупацію! Як не пишатися дідами-прадідами, котрі гнали ворога зі своєї землі. Отож, і ми не будемо ніколи під кимось. Перемозі бути обов’язково!

І вкотре ранкові промені заглядають до вікон будинку, в котрому однією сім’єю живуть і ветерани праці, і тимчасово переміщені особи, що знайшли тут прихисток, і ті, хто в силу обставин залишився у поважному віці самотнім. Василь Михайлович, прийнявши водні процедури, привівши до порядку спальне місце, вийде за поріг, вдихне на повні груди свіже повітря, посміхаючись новому дню.

– Не відчуваєте себе чимось обділеним?

– Ніскільки! У мене в житті все відбулося – працював, виростив дітей, маю онуків, побачив трохи світу – тим і щасливий. Ну а те, що втратив, – це випробування, уважайте, від Бога. Людина може ослабнути фізично, та це не кінець, якщо в ній живий дух, бо ж це він підтримує, зберігає у тобі людину. Так що все добре.

Нам зараз потрібна наша Перемога, буде вона – будемо жити!

Тим, хто сьогодні з руками-ногами, стовідсотковим зором впадає у депресію, розшукує через інтернет знаних психотерапевтів чи екстрасенсів, варто зустрітися з Василем Михайловичем Стефанюком. Він і чайний столик власноруч організує, а за бажання – і салат накришить не гірше за якусь господиню… А ви що думали? Сеанс, повірте, безпрограшний.

Лариса МАСЛОВА.

 

 

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар