Вузли поштового зв’язку

Листоноша 70-го відділення (с.Колибаївка) Олена Качурко збирається вирушати звичним маршрутом. Пробую підняти її поштарську сумку й розумію, що не те, що йти, – зійти з місця не в змозі з таким вантажем. Олена Петрівна посміхається: «Так у мене ще пакет є. Та й газет сьогодні в нас менше…»

У сусідній кімнаті Галина Михайлівна Нетеча зосереджено наповнює свою сумку, пакети також беруться, бо нині працівниці поштового зв’язку доставляють не тільки пресу й пенсії, а й товари широкого вжитку. Існує й план. Скажімо, за місяць необхідно реалізувати 75% його. Так що сільський мешканець, до прикладу, може нікуди не ходити й не їздити, листоноша забезпечить його і ковбасою, і консервами, макаронами і кавою, печивом і олією. Звісно, це зручно для маленьких поселень – Чагарівка, Вільховець, прилеглих до Колибаївки, де нема торговельних точок, бо ж там проживає немало людей похилого віку, хворих чи одиноких – і тоді на порозі їхніх осель з’являються наші феї…

Ці жіночки, між іншим, не скаржаться на труднощі, котрі їм доводиться долати щодня. Згідно розкладу поштове відділення працює тричі на тиждень і тільки до 15.00. Насправді ж реалії не співпадають з табличкою на дверях: для двох листонош територія, котру вони обслуговують, як не крути, а таки завелика. Он, приміром, у пані Олени (а вона ще й виконує обов’язки завідувача відділення) дільниця охоплює 23 кілометри. А в її колеги Галини теж солідні відстані, котрими треба крокувати і в дощ, і в спеку, і в заметіль, бува, і в суцільній темряві, а ще в боротьбі з бродячими псами – словом, умови праці далекі від романтичних.

Думаю, що нікому не потрібно нагадувати про відповідальність, яка лягає на плечі листонош, доставляючих і кошти, й цінні папери.

Я хотіла за фотографувати наших героїнь зранку, та мені це не вдалося, бо їм, чесно кажучи, голови ніколи було підняти: відділення було заповнене клієнтами, котрі платили за комунальні послуги, отримували по посилки, переказували гроші, оформляли передплату, щось купували. Так що, не бажаючи дражнити чергу, вирішила перенести фотосесію на другу половину дня, хоча і вона виявилася не менш напруженою. Недаремно Олена Петрівна кинула в розмові таку фразу: «Я тут живу». До слова, вона мама чотирьох дітей. «Але не героїня, – жартує, – бо нема п’ятого.»

Розмірковую над тим, з якою швидкістю треба пересуватися цим листоношам, щоб охопити ввірений їм простір, а вони ще й, крім своїх професійних обов’язків, роблять те, що і не зазначено в їхньому виробничому статуті: приймають замовлення на продукти, знімають показники і заповнюють книжки на оплату комун послуг, допомагаючи тим, хто не в силах самостійно впоратися, вислуховують одинаків, які з нетерпінням чекають на них, аби пожалітися на життя чи порадитись.

Коли почула, яку зарплатню мають Галина Нетеча й Олена Качурко за свій нелегкий труд (за «оптимізації» сільських відділень зв’язку їх працівників «посадили на півставки»), подумалось, що керівництву зверху явно не вистачає знань щодо того, що відбувається на «грішній землі».

Тож іду по коментар до начальника Центру поштового зв’язку №2 Хмельницької адміністрації АТ «Укрпошта» Колачової Оксани Вікторівни, розуміючи, що від неї мало що залежить:

На зарплатню наших поштарів впливають такі чинники: «обвал» передплатних видань, отримання пенсій через банківську систему – щоправда, кілометри залишаються ті ж самі, та вони не впливають на оплату.

«На жаль, підприємство приватне, і воно диктує нам свої умови, котрі ми приймаємо або ні, шукаючи себе в такому випадку в іншій галузі. Якби держава не випускала з-під свого контролю стратегічні об’єкти, якими є, до прикладу, «Укрпошта», повернувшись обличчям до умов праці та зарплатні працівників сільських відділень, звісно ж, можна було сподіватися на покращення стану цього питання. Хоча надія помирає останньою».

Утім, печалі чи суму ні в Олени Петрівни, ні в Галини Михайлівни не помічено. «Мені подобається моя робота, – казала мені пані Олена, – постійно спілкуєшся з людьми, в курсі всіх подій, новин та й повітрям свіжим дихаєш… Так що плюсів вистачає. От і населення стало більше виписувати дитячих журналів…»

«Мабуть, не без Вашої , – зауважую, – допомоги?»

«Так, – ділиться Олена Петрівна, – головне, рекламу правильну зробити…»

Цікаво, що моя співбесідниця не одразу прийшла в службу зв’язку. У свій час закінчила педінститут, дванадцять років присвятила освіті, та, переїхавши з другої області, не знайшла роботи по спеціальності. А ще вона чудово малює, може грати на фортепіано, танцювала в юності в хореографічному ансамблі… Як вам таке?

В Олени Петрівни і в Галини Михайлівни, можливо, й не така престижна робота, та, як то мовиться, не місце красить людину, а навпаки.

Радує, що в системі сучасного поштового зв’язку, не зважаючи на низький рівень матеріальної винагороди, трудиться немало людей, відданих своїй справі.

Утім, не слід цим зловживати, якщо ми дійсно беремо курс на європейську цивілізацію.

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: 21 листопада у Києві відбулася Всеукраїнська нарада редакторів національних та регіональних газет, ініційована Національною спілкою журналістів України. Зокрема обговорювалося питання й про проблемну поштову доставку газет та тарифну політику «Укрпошти». На захід був запрошений і гендиректор поштовиків Ігор Смілянський, який проігнорував цю зустріч. А коли журналісти вирішили самі завітати до нього, то пан Смілянський лише посміявся з цього і написав на своїй сторінці в соцмережі: «Приберіть свій цирк, мене немає в офісі, я зустрічаюсь з працівниками». До того ж додав, на його думку, «вдалу» ілюстрацію.

Як прокоментував ситуацію голова НСЖУ Сергій Томіленко, що «головна загроза українських газет – нинішнє керівництво «Укрпошти». І байдужість урядовців до позбавлення прав українців на доступ до преси».