Зима, що нас змінила

Андрія завжди вабили книжки – читав багато, жадібно. Часом декотрі історичні події так вражали, що хотілося, аби про них знало якомога більше народу. Тож вступивши до вишу, з однодумцями захопився реконструкцією найвідоміших не лише в нашій країні вікопомних сторінок. Так і закрутилося – фестивалі, квести, ігри…

Але життя тим і цікаве, що може зовсім несподівано й непередбачувано вносити корективи в долі людські.

На той час, коли суспільство зібралося на «податковий майдан», Андрій Мазій займався невеличким бізнесом, а виходить, що мав прямий інтерес до виступів тих, кого притискали фінансовими «нововведеннями». Поїхав, поспілкувався з активістами, зробив для себе певні висновки щодо того, чи потрібно мовчати, коли закони не працюють на пересічного громадянина.

А коли завирувало в грудні 2013 – січні 2014-го, залишив бізнес і встав у ряди 15-ї сотні. Тепер він точно знав, що повинен бути тут.

– А як же дружина? У Вас тоді ще й синок був дуже маленьким? – запитую.

Я вдячний Марині, – відповідає, – що ставилася до цього з розумінням, хоча якій жінці не хочеться, аби чоловік був удома? Та в нас, на щастя. на цьому грунті конфліктів не відбувалося.

І хоча морози сягали хай і не критичної відмітки, та відчутно дошкуляли, їхньому братству не було коли помічати незручностей. Тим більше, що поруч знаходився і Дмитро – Андріїв брат, який в січні навіть дістане поранення.

– Надихала, – згадує, – згуртованість нашого «мурашника». Мені здається, що механізми авто були менш узгоджені в своїй роботі, ніж ми тієї пори, коли вірилося, що досягнемо того, про що мріялось. А відтак фінал із відвертим знищенням протестуючих був для багатьох шоком.

У ті дні, коли було нахабно захоплено Крим Російською федерацією, пішли до військкомату, сповнені рішучості будь-якої миті стати на захист Батьківщини…

У кінці травня 2015-го в Хмельницькому формувався батальйон територіальної оборони. Андрій з товаришами поїхав туди. Взяли з собою і спорядження, яким колись користувалися, організовуючи реконструкції. Так що дехто подумав, що прибули специ, котрі навчатимуть інших. Насправді ж кам’янчанам довелося опановувати військову науку, як то мовиться, з азів, бо зустрілися з такою зброєю й технікою, котрі раніше й в очі не бачили.

За місяць бійці вже були на сході – на кордоні з Росією. «Вкопали» нас там на цілий рік, – перебирає у пам’яті Андрій, – отам і набували бойового досвіду.

Коли тільки-но виїжджали з Хмельницького, такий дощ уперіщив – за стіною зливи нічого не видно. А от другій команді, котру проводжали рідні, довелося обхідним маневром діставатися вокзалу, бо мами, тітоньки, наречені вдарилися в плач, перегородивши шлях «на війноньку» хлопцям, так їм треба було пішки тікати іншою дорогою від таких «проводів».

Бачите, – посміхається Андрій, – що то таке «моя хата з краю», «хай хтось, але не я…». Хоча, якщо вдаватися в історію, то з краю якраз заселяли найсміливіших, аби одразу могли дати відсіч ворогові, котрий зазіхав на дане поселення. Та я впевнений, що в нас є добрі шанси, бо ж Майдан і подальші події показали, що ми можемо бути консолідованою спільнотою».

У розмові Андрій пригадав, як його шкільна вчителька з історії повторювала щоразу: «Історія йде по спіралі»… Тому наразі він і наполягає на тому, що «ми, українці, маємо бути мурашником», якому все під силу, що, власне, і підтверджувала історія держави неодноразово упродовж століть, а тому мусимо винести і цей тягар.

Цікавлюся в Андрія, що змінилося в ньому після повернення додому.

– Захотілося, – ділиться планами, – навчитися робити щось своїми руками. Жалкую, що в юності не оволодів якоюсь робітничою професією – учився на економіста…

– Та й, – підказую, – заробіток буде, більш вагомим, бо ж юристами й економістами заполонили нашу територію, а у Вас сім’я, діток двійко. До слова, щоби Ви, як батько, хотіли б вкласти у синів, чому важливому навчити?

– Дійсно, – погоджується Андрій, – за це маємо думати із самого народження нащадків. Особисто мені хотілося б виховати їх гідними людьми, котрі могли б тримати будь-який удар. А ще закласти в них, як у чоловіків, шанобливе ставлення до жінки… І вмінню визнавати помилки.

Сьогодні Андрій Мазій сповнений оптимізму і готовий виконати почесну чоловічу місію захисника. Ось уже рік, підтримуючи форму, – в рядах резервістів. «Головне, – вважає – не втрачати себе…».

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар