Ким стає технік-електрик Валерій Кавчук, коли до нього приходить муза

Уточнюючи його прізвище, зауважую, що буква «р» так і проситься в нього.

  • Це не лише Ви помітили, – сміється Валерій КАВЧУК, – багатьом кортить її туди дописати, а дехто так і робив… Поїхали ми якось із хлопцями в Білорусь, у відрядження. Заповнили потрібні папери в готелі, та чомусь до мене раптово виявляють особливу увагу. Навіть запитують: «А Леонід Кравчук ким Вам доводиться?». «А, – здогадався я і заради приколу бовкнув ніби між іншим. – Дядько!». Мене одразу влаштували в люксовий номер з різними невеличкими та приємними дрібничками. Колеги так нічого й не зрозуміли, для них цей факт залишився загадкою.

Насправді доля аж ніяк не балувала Валерія Кавчука якоюсь винятковою прихильністю, котрій варто було б заздрити. Хоча все в житті Валерія складалося, як і в мільйонів його ровесників. Зростав у селянській родині, хлопчаком колекціонував поштові марки, виступав на сцені (у нього виявили здібності до співу), звісно ж, полюбляв футбол, чому неабияк сприяли ходоровецькі пасовиська. Після закінчення індустріального технікуму отримав «романтичне» призначення до Туви – ближче до монгольських пустель. Щоправда, така віддаленість від рідного гнізда компенсувалася суворою, небаченою досі красою: гори, крижані річки, піски, суцільні обліпихові зарості… За рік – до армійського строю там же, у Сибіру. Після демобілізації запрошували солдата на золоті копальні, та дуже вже тягнуло додому…

  • На захотіли збагатитися? Наразі заможним були б… – провокую на відвертість. – А то тридцять літ відпрацювали важко на цементному…

Та Валерій Леонідович не бентежиться запитанням: «Справжнє багатство не вимірюється ні гривнями, ні доларами…».

Відчуваю, як напружився читач, не згодний з подібним твердженням, бо ж він не знає, як часом до техніка-електрика Кавчука, котрий нині (після декількох операцій) трудиться на півставки у дитячій поліклініці, приходить Вона, чиї візити неможливо передбачити, бо маємо справу з Її високістю Музою.

– Ну, от, – жартує Валерій Леонідович, – щойно вона переступає поріг, сідаємо пити чай, обмірковуючи, що й до чого…

…То були не найкращі для героя нашого нарису роки: сімейні негаразди, далі – трагічні події на Інститутській…

– Якось роздивлявся в церкві ікону Матері Божої, – згадує чоловік, – і чомусь подумалося про те, що цей образ можна вишити…

Отож невдовзі Валерій придбав тканину, запасся нитками та малюнками. Хрестиком не виходило, тож узявся за бісер – і пішло. Виготовив одну картину, другу, третю… Вже є такі, що й за кордон «поїхали». І тут він остаточно впевнився, що поцілив із цим заняттям «у десятку», бо з поганими думками, невдачами можна потрапити до «хімічної» залежності (горілка, ліки тощо). А тут стільки переваг – релаксація, реабілітація, мистецький азарт… Інколи й про їжу забуваєш, так захопишся (ось тобі й економія домашнього бюджету!). А головне, ти власноруч створюєш красу, котру так і хочеться подарувати іншим, почуваючись чарівником…

  • Ви розповідали, – нагадую Валерію, – що Майдан виплекав з вас поета…
  • Було, було, – ніби перегортає ще одну сторінку життя мій співбесідник, – я приїхав туди в шубі Діда Мороза (саме йшли Новорічні свята), аби підняти дух тим, хто днював і ночував там…
  • Не боялися, – запитую, – адже снайперу все одно в кого стріляти?
  • Страху не було – розмірковує, – а от біль за тих, з ким ще нещодавно спілкувався, – і ось їх уже нема, не давав спокою: хотілося кричати, протестувати, оттоді й почав римувати – до цього ніколи не писав…

Рукописні рядочки в загальному зошиті закликають: «Будемо єдині, мужні, сильні…» або «Настав уже час звитяги!». Є між ними й ліричні поезії, а подекуди й філософські роздуми, після котрих ніби завіса падає. Ота, що відділяє тебе від решти людей.

– Якби мав ще одне життя, – розмірковує Валерій, – намагався б зробити якомога більше шляхетних вчинків. І сам, і інших би закликав бути поміркованими в спілкуванні, бо ж синець з тіла зникає за деякий час, а образливе слово, самі знаєте, ніякою сокирою не вирубати… Навіть квітки відчувають людське тепло.

Дід Самійло, який був Валерію і за батька, не втомлювався повторювати: «Будь з людьми й сам будь людиною». Мабуть, у цьому й полягає сенс нашої появи на світ.

Коли надворі стемніє, а на столі засяє затишним світлом лампа, Валерій Кавчук знову візьметься за голку, аби на полотні розквітала краса, якої багато не буває.

Валерій Кавчук ніколи не жалкував про те, що буква «р» не прикрасила його прізвища, бо не ним запам’ятовується людина, погодьтеся.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар