Коли все навалилося одразу

Кожна людина несе свій хрест. Для когось він видається пір’їнкою і життя йде як по маслу, а комусь ледве вдається зробити крок під неймовірною ношею випробувань і пошуків справедливості.

Навіть пуп розв’язався…

Ще з юності уродженець Лип Василь СОХАТЮК звик до важкої праці, не пасував перед труднощами. Навіть фах обрав, що руки рве, – вступив до міського ПТУ на спеціальність муляра. Це він закладав перші цеглинки популярного в місті кінотеатру «Юність», зводив помешкання для глухонімих, що на вулиці Пушкінська, два роки свого життя присвятив будівництву Новодністровської ГЕС. Гарт фізичної витривалості та міцності в умовах посилених робочих «тренувань» він пройшов у повній мірі.

  • Справжню будівельну муштру довелося відбути в армії, – згадує Василь Петрович. – Служив у будівельному батальйоні в Краснодарі. Нас, молодих, ніхто не шкодував. Сонце пекло вогнем, а бригадири вижимали сили до останньої краплі – аж кров носом йшла. Змушували вручну переносити плити перекриття. Ставало нас, армійців, зо тридцять навколо такого залізобетонного монстра, зуби зціпили, і з усього маху – тільки щоб підняти. Якось у мене навіть пуп розв’язався і живіт наверх поліз. Два тижні відлежав у лікарні, а далі знову в стрій.

«Пуп розв’яжеться» у нашого героя ще не один раз, але вже не під вантажем брили, від якої мозолі на руках. Камінь лежить на грудях Василя Сохатюка, безжально давить душу й не дає ні дня спочинку.

Кар’єру будівельника чоловік завершив, обзавівшись родиною. Долю свою знайшов у Дунаєвецькому районі. Невдовзі сім’я осіла в рідних чоловіку Липах і наш герой, аби прогодувати трьох діток, найнявся їздовим – на конях отоварював магазини. Хотів бути ближче до найдорожчих у світі людей, радіти кожному прожитому з ними дню. Та світоч щастя пломенів не так довго, як би того хотілося.

2005 року Василю Сохатюку ставлять страшний діагноз, внаслідок хвороби він отримує ІІ групу інвалідності. Відтоді естафета недугів триває, на зміну одним приходять інші, і має чоловік їх сьогодні цілий букет. Тож нічого дивного, що стає він постійним гостем лікарень, які висмоктують останні як моральні, так фінансові «соки».

Правду кажуть, коли немає здоров’я, то й життя немиле. А тут доля-злодійка підготувала нове надвипробування для липівчанина – не просто подолати чергову смугу перешкод, а почати життя заново. Але ж коли заново, якщо 64-й рік пішов і все ближче до вечірньої зорі?..

Я ж до них прикипів

Горошинами котяться сльози по щоках Василя Петровича, коли він розповідає, що не складається подружнє життя в його наймолодшого сина. Хлопець привів до отчого дому дружину з двома дітьми, невдовзі в них народилося спільне маля, проте жінка свідомо не справляється з своїми материнськими обов’язками й не приділяє дітям належної уваги. Час від часу вона просто пропадає на невизначений термін – шукай вітру в полі.

  • Приїжджаю в село, а сусіди в один голос: «Там біда!». Родина не має фінансів на утримання дітей, живе лише на пенсії діда й бабки, які самі ледве зводять кінці з кінцями. Пам’ятаю, як тільки познайомився з цією сім’єю, то дітки по черзі користувалися однією парою взуття, – розповідає депутат районної ради Сергій Самсонюк. –Ходили навіть чутки, що діти перейдуть під опіку держави. Бо ж матір дому не тримається, до того ж вона має проблеми із законом…

Добре обізнаний з історією молодої сім’ї, соціальний супровід якої здійснює районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, директор цього закладу Іван Правник

  • Наразі триває процес позбавлення материнських прав і буде запускатися механізм оформлення опікунства на прийомного батька. Виплати на дітей горе-матері заблоковано, і як тільки будуть виконані всі офіційні процедури, дитячі кошти отримуватиме опікун. Зі свого боку родину забезпечуємо юридичною, соціальною, матеріальною допомогою, на літо влаштуємо дітлахів на відпочинок, – інформує Іван Григорович.

Не дає спокою Василю Сохатюку думка про малих: чому за діла дорослих мають відповідати ні в чому не повинні діти? Адже кожне маля заслуговує на те, аби зростати в родині та знати, що воно любиме й потрібне в цьому світі. Василь Петрович відганяє роздуми про неспроможність утримання дітвори, не хоче мислити лише жорстким фінансовим розрахунком, котрий посмішки життя перетворює на тягар:

– Я ж до них прикипів, – і радісно, і сумно водночас ділиться співрозмовник.

Тицьнули, щоб відстав

Оберемок негараздів повис на шиї нашого героя, а слідом і здоров’я знову забуксувало – відкрилися старі рани, наступають нові хвороби. Торік чоловік знову зліг не на жарт – у нього видалили жовчний міхур. І все колесо терзань, переживань та втрат довелося прокручувати заново. Не минуло й року, як він вкотре потрапив до лікарні із запаленням підшлункової залози. Кошти на лікування витікали з дому рікою, тож Василь Петрович подався за допомогою до влади.

  • У райдержадміністрації виділили тисячу гривень, а от в області посміялися зі старого, – ділиться чоловік. – Коли вперше приїхав до Хмельницького, мене відправили назад ні з чим, бо не було всіх потрібних документів. Мусив їхати вдруге, жевріла надія, що зглянуться на мої біди. І що б ви думали – поштою отримую конверт, а там нещасних 400 гривень. Виглядає як подачка. Я на дорогу витратив стільки ж. А собі ж виділяють на оздоровлення такі суми, що нам, простим смертним, і не снилося.

Тоді Василю Сохатюку здалося, що йому залили кип’ятку за пазуху. Чому така несправедливість? Комусь усе само пливе в руки, а інших життя б’є як собаку, не дає підняти голови. Він же ніколи не цурався важкої роботи, змолоду поклав здоров’я на розбудову країни, а у важку для нього годину державні мужі, чиновники, не захотіли навіть спробувати відшукати можливість, аби підтримати на старості літ. Тицьнули, аби відстав.

  • На щастя, не всі люди такі, – веде далі Василь Петрович. – Справжнім «ангелом-охоронцем» для дітей стали Сергій Самсонюк та його дружина, котрі, приїжджаючи в село, завжди завертають до нас із подарунками. То цілий багажник продуктів навезуть, то ящики з одягом і взуттям. Сина обіцяв працевлаштувати на агропідприємстві, що невдовзі запрацює в Липах. Навіть кізочок подарував, бо в дітей фізіологічне несприйняття коров’ячого молока. Наша родина безмірно вдячна таким світлим і щирим людям. Нехай за всі добрі справи їм воздасться і Всевишній винагородить родину міцним здоров’ям, веселковими днями й довгими роками життя.
  • У мене в самого троє діток, – коротко резюмує Сергій Самсонюк, аніскілечки не претендуючи на афішування свого благодійництва.

Неможливо було слухати непросту, тернисту історію життя Василя Сохатюка без співчуття та співпереживання. Раз у раз спадало на думку запитання: чому ж так – як не щастить, то не щастить у всьому? І тут згадалися слова, що людині дається стільки, скільки вона може здолати й пронести. Важко й тривожно дідусю Василю, хочеться йому спочинку на схилі літ, відсторонення від життєвої колотнечі й неспокою, ба – ні. Мабуть, там, нагорі, саме так вирішили. І це випробування дано йому для того, аби тримався за життя й не здавався. Бо ж повинен чоловік прожити свої найщасливіші «білі» дні… А їх йому неодмінно подарують ті, котрих він сьогодні голубить і пригортає до грудей – на зло всім перепонам…

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.

 

 

Додати коментар