ПОЛКОВНИК ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БРОНЗІ

 

Рівно тридцять років тому, 28 червня 1996 року, в Україні прийнято Конституцію. Саме цього дня 1919 року на станції Балин розстріляли полковника УНР Петра БОЛБОЧАНА.

Розстрільна команда, так би мовити, виконала вирок військового польового суду, за яким стояли українські соціалісти. Петро Болбочан ніколи не був у нашому місті, але його доля вирішувалась у Кам`янці-Подільському. Тому пам`ятник у третій, останній столиці УНР – це не лише данина шани військовому полководцю, патріоту України, а ще й нагадування наступним поколінням про трагічні помилки минулого та ціну внутрішніх чвар у часи боротьби за незалежність. коли забирали життя людей совісті, чесних, безкомпромісних, ідейних, які не мають за собою шлейфу зрад, інтриг, торгів, прорахунків і злочинів.

Незважаючи на безпрецедентну спеку (у тіні було +35), на відкриття зібралось чимало кам`янчан. Крім очільників міської влади, на захід прийшли курсанти ХНУВСу, учні військового ліцею, військовики, представники громадських організацій і жителі міста, для яких ця подія мала особистісне вираження.

Відкриття монумента пройшло за традиційною процедурою: виконання державного гімну, виступ від влади, науковців, меценатів, прозвучало кілька патріотичних пісень. Представники конфесій освятили монумент, окропивши його святою водою.

Ідея встановити пам’ятник у Кам’янці-Подільському належить Історичному клубу “Холодний Яр”, головою якого є дослідник історії УНР, письменник Роман Коваль, який виступив на церемонії відкриття.

Бронзовий пам’ятник створив скульптор Ігор Семак, козак Історичного клубу “Холодний Яр” (архітектор Олександр Бучацький). Всі видатки взяли на себе Максим Коляденко (голова опікунської ради Благодійного фонду “Glory.UA”) та родина Олексія Мушака, народного депутата України 8-го скликання.

Честь і шана цим людям. Вони подарували чудовий пам’ятник нашому місту.

Хто ж такий полковник Петро Болбочан, який постав у бронзі на перетині проспекту Грушевського і вулиці Драй Хмари?

Народився Петро Федорович 1883 року у родині священика в селі Ярівка на Хотинщині, не так далеко від Кам`янця-Подільського. Під час навчання у Чугуївському юнкерському піхотному училищі організував український гурток для поширення рідного слова. Учасник Першої світової війни. За мужність і військову звитягу нагороджений багатьма орденами і відзнаками.

Після революції 1917 року Болбочан підтримав Центральну Раду і взявся за організацію українських військових частин. Він допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького, а згодом очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк, який дислокувався у Проскурові (м. Хмельницький).

Ситуація в Україні була дуже напружена, і не всім сподобалося існування українізованих частин. Солдатський комітет, який перебував під контролем більшовиків, дав наказ роззброїти полк, а казарми підірвати і розстріляли гарматами. “Богданівців” теж спочатку відправили з Києва на фронт, а під час виїзду обстріляли.

У січні 1918 року Болбочан прибув у Київ, де сформував Республіканський курінь (пізніше – 2-й Запорізький піший курінь), який відіграв важливу роль у придушенні більшовицького бунту на «Арсеналі» та обороні Києва від «муравйовців». Вже у березні його підрозділ звільняв Київ та визволяв від більшовиків Лівобережжя та південно-східну Україну. На той час курінь став Окремим запорізьким корпусом – одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.

Саме «запорожцям» довелося відіграти ключову роль у звільненні Криму від більшовиків у квітні 1918 року. На той момент підступи до півострова були надійно укріплені, а один зі шляхів до Криму лежав через Чонгар. Червоні замінували міст і думали його підірвати в разі наступу українців. Однак війська Болбочана провели блискучу спецоперацію: 22 квітня невелика група, козаків 20, на дрезині з кулеметами стрімко проскочила перешийок і нейтралізувала червоноармійців, запобігши підриву мосту. Того ж дня Болбочан взяв вузлову станцію Джанкой. Через два дні «запорожці» разом із кіннотниками Всеволода Петріва були уже в Сімферополі, а 25 квітня вони звільнили від більшовиків Бахчисарай.

Українські матроси у Севастополі 29 квітня підняли на кількох кораблях Чорноморського флоту українські прапори. Але німецькі частини оточили українців у Сімферополі і вимагали покинути півострів. Після двох діб напружених переговорів з Києва надійшов наказ підкоритися вимогам союзників і залишити Крим. Частини Болбочана відійшли до Мелітополя.

Коли проголосили Українську державу, яка уклала формальне перемир’я із більшовиками, Запорізький корпус під командуванням Болбочана охороняв прикордоння з Росією. Але політика Скоропадського не подобалася Болбочану, і він підтримав антигетьманське повстання Директорії. У грудні він очолив Лівобережну групу Армії УНР.

Історики досі сперечаються, чи реально було в тих умовах утримати Лівобережжя, не втративши всю боєздатну армію, але факт лишається фактом: на початку 1919 року під натиском більшовиків Болбочан практично без бою здав усе Лівобережжя і відійшов із Харкова аж до Полтави. За це полковника зняли з командування Запорозьким корпусом і звинуватили у державній зраді. Декілька днів Болбочан провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Йому пропонували їхати до Італії формувати там з полонених боєздатні загони, які б повернулися до України і воювали тут, але Болбочан відмовився. Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів. Петро Болбочан, за спогадами сучасників, притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію».

В одному з наказів військам Болбочан наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

Більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Полковник пережив два замахи.

Втім, Петро Болбочан мав авторитет серед підлеглих. За наполяганням офіцерів у травні 1919 року його звільнили. На той час Запорізьким корпусом командував Володимир Сальський. Державний інспектор полковник Микола Гавришко закликав Болбочана самовільно очолити корпус і видав відповідний наказ. Болбочана знову звинуватили у спробі здійснити державний переворот і заарештували.

«Він мав змогу втекти: прихильні до нього частини пропонували підняти бунт і захистити полковника. Однак він відмовився, сподіваючись у суді відстояти свою честь. Військово-польовий суд засудив його до страти», – розповідають історики.

Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 28 червня 1919 року на станції Балин, що за кілька кілометрів від Кам`янця-Подільського, Болбочана розстріляли. Згодом цей же полковник Гавришко свідчитиме на суді проти Петлюри під час процесу над його вбивцею Симоном Шварцбардом.

А чи не є наше сьогодення віддзеркаленням тих буремних подій 1919 року? Оббріхування, корупція (у т.ч. політична), звинувачення, зняття з посад, суди…

Пам`ятник Болбачану це авансова чорна мітка для таких собі «Гавришків». Запам`ятайте – скільки б ви не лаяли, український караван іде вперед. Впевнено.

Іменем Болбачана названо вулиці у Києві, Львові, Луцьку, Хмельницькому, Харкові, Запоріжжі, Смілі, інших населених пунктах України. Відкрито пам`ятний знак у Балині. Встановлено пам`ятники у Києві, Харкові, Івано-Франківську. І у Кам`янці-Подільському. У той день, коли рівно 107 років тому через змову провокаторів і недалекоглядних політиків перестало битись серце вірного сина України.

Віктор ЄРМЕНЧУК.