Я ЄСТЬ НАРОД, ЯКОГО ПРАВДИ СИЛА НІКИМ ЗВОЙОВАНА ЩЕ НЕ БУЛА
Величезна, яскрава веселка нагадує міст, що веде просто до сонця. А навкруги квіти. Є тут і колодязь, де струменить чиста, прозора водичка…
Без неї ніяк. Це шестирічна авторка малюнку Варвара знає точно, бо ж стільки днів разом із мамою, бабусею і дев’яностолітнім прадідусем проживала в підвалі, ховаючись від обстрілів і пожеж у рідному Ірпені. А ще з ними був її братик Іван, який восени збирається до школи, і тридцять діток (приблизно стільки ж дорослих), рятуючись від підступних ворожих атак.
«Наше місто, – сумно згадує Варварина бабуся Валерія (імена згадуваних людей з відомих причин змінені), – було просто красенем, мабуть, і столиці не поступалося. Чудова набережна з біговими доріжками, футбольними й волейбольними майданчиками, з атракціонами для малечі… І раптом усього цього не стало, ніби ти враз опинився у якомусь страшному театрі. Дивишся на новісінькі будинки, де стіни знесені, а всередині залишилися потрощені меблі, побутова техніка, дитячі іграшки – декорації, та й годі, але які жахливі!
Сьогодні ця родина прибула на Кам’янеччину й вперше за багато днів ночувала в ліжку, прийнявши нарешті душ. Останнім часом усі члени її набули вельми корисну звичку – не грюкати дверима, все робити безшумно, без різких рухів, аби не лякати один одного.
«Хочете – вірте, а хочете – ні, в мене наразі нема жодних емоцій, таке враження, – зізнається Валерія, – що всередині все застигло…». Психологи, певне, назвали б це шоковим станом. А й насправді пережити моїм новим знайомим довелося немало: недаремно їхні дітлахи вже чітко впізнають, коли б’є «арта» (їхній дідусь – боєць ЗСУ), а коли і звідки летить снаряд. На жаль, цією абеткою війни маленькі українці змушені оволодівати раніше за Букварика.
В місті вже не було ні світла, ні води, ні зв’язку, так що виходу, аніж прориватися крізь цю блокаду, не було. Коли мамі Тані сказали, що в неї на все не більше тридцяти хвилин, якщо вона хоче, щоби тероборона допомогла родині дістатися евакуаційного автобуса, зосередилася, як перед стрибком з парашута. Їхня сім’я уже робила спробу вийти лісами на Романівку (південна околиця Ірпеня) аби здолати розбитий міст, зуміти під обстрілами вийти на «велику землю»…
І хоча бабуся Валерія була не з лякливого, як то кажуть, десятка, на нервовому грунті їй «прихопило» спину, добре, що допомогла молода акушерка, зробивши укол.
Похмурий світанок не віщував легкої дороги. Небо геть було затягнуте чорними хмарами. Втім, це були навіть не хмари, а дим від оточуючих людей згарищ – і вдень, і вночі палало… Таке раніше бачили лише в кіно.
Валерія показує на телефоні світлини зруйнованого Ірпеня. На них, звісно, ми не можемо почути нестерпний сморід, який здіймався від розкладених останків «завойовників», колона котрих розтягнулася на шістдесят чотири кілометри та була знищена українськими захисниками.
Рідні Валерії не мали, власне, до кого їхати, та знали, що треба якнайшвидше вирватися на захід. Коли вже опинилися у Хмельницькому, і люди, котрих бачили вперше, дали прихисток, нагодували, Таня розплакалася, даючи волю усьому, що накопичилося за дні, котрі вже ніколи не забудуться. А чужа бабуся, щиро підкладаючи на тарілку найкращі шматочки, заспокоювала: «Та ви їжте, їжте. Ну, все ж добре, зараз я постелю вам, відпочинете, у нас вас ніхто не потривожить…».
А вони, ці біженці (парадокс – у своїй країні), днів три чи чотири до цього практично не їли – організм не сприймав їстівного (психологам є теж над чим подумати, розбираючи цю ситуацію).
До нашої розмови з цією родиною долучалися інші люди, а коли хтось ділився найближчими планами щодо виїзду за кордон, і Таня, і Валерія говорили: «Ні, ми маємо повернутися тільки додому». «Я хочу працювати, – пояснювала Таня – мама двох чарівних діток. – Тільки на свою країну». Бабуся ж Валерія, котра в свій час пережила й Чорнобиль, мала ще й серйозну хворобу в зв’язку з цим, стверджувала, що вона оптимістка по життю, а тому впевнена, що вони зможуть усе відбудувати, дати всьому лад, коли прийде мир на нашу землю.
І ця віра, зрозуміло, з’явилася не на порожньому місці. Нині Кам’янець, навколишні села відігрівають цих людей, допомагаючи усвідомити, що з ними вся країна.
«Може, вам якихось фруктів, солодощів потрібно привезти? – запитувала в мешканців гуртожитку ДНЗ «Подільський Центр ПТО» (людей тут харчують безкоштовно).
«Усе це є у вільному доступі, – відповідали дружно, – у будь-який час заходь до їдальні – все на столах, ще й на обіді перше в широкому асортименті, вибирай на свій смак…».
«Ніколи не очікувала, – долучається до розповіді Аня з Дніпра (сюди прибула з двома дітками), – що в надзвичайно важкій дорозі нами будуть так опікуватися усі, з ким зустрічалися. Пам’ятаю, у Кропивницькому нічліг у якійсь будівлі. Два дивани в кімнаті, а нас 24. Діток як могли розмістили на них, а самі – на підлозі. Прокидаюсь ранком на якомусь куценькому килимку – сльози самі з очей ллються, але вирушаємо далі. Прибуваємо до Бершаді, про котру ніколи навіть не чула, нас доправляють до дитячого садка в селі Устя, а тамтешня завідувачка ніби все життя на нас чекала – як справжня мамочка: годує, організовує душ, подушки з ковдрами білесенькі несе кожному. Неймовірно, ніколи й не замислювалася над тим, якими можуть бути зовсім незнайомі люди… Коли все це скінчиться, ми будемо зовсім іншими. В хорошому розумінні цього слова, безумовно».
Мешканці цього ж поверху Вірі Миколаївні – 85. Корінна киянка, що проживала на Лівобережжі. Вибухи почула ще зранку двадцять четвертого. Повідомлення з телеекрану підтвердили найгірші здогадки. Донька Уля, внуки з правнуками одразу поспіхом стали збиратися в дорогу, бо ж Віра Миколаївна добре знала, що таке віроломний напад. Дитиною із мамою (тато помер до війни) залишилися в окупації. Пережили всі жахіття, а далі й труднощі повоєнщини: мама вдень працювала, а після зміни разом з іншими киянами розбирала завали на Хрещатику. Жили в тісному бараку на вулиці Керосинній. Черги були за всім, а хліб називали золотим. Одним словом школу пройшла сувору.
«Давно я навчалася, – каже жінка, – та досі пам’ятаю рядки: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».
Спілкувалася з багатьма прибулими, та не помітила на обличчях розпачу, зневіри. «Все буде Україна!», – запевняли, підбадьорюючи один одного. А дехто, ще й толком не оговтавшись від непростої дороги, розпитував, чи не потребуються працівники тут, у Кам’янці, на будь-яку роботу, бо найгірше, поки чоловіки боронять країну, сидіти склавши руки – це неправильно.
Лариса МАСЛОВА.
P.S. Пізно ввечері до гуртожитку зайшли щойно прибулі переселенці. Дістаючи з багажника солідний шмат м’яса, запитали в чергового, де тут їдальня.
– Та в гуртожитку, – порадили їм, – теж є холодильники. Можете нести туди.
– Ні, ні, – заперечили, – це для всіх.
– Ну, собі хоч щось лишіть…
– Ні, вирішено, це для всіх.
Автор:
admin
