Коли позаду – 97…

Життя прожити – не поле перейти. А коли життя тривалістю 97 років, коли воно – і стернисте поле, і немощені дороги, і голодомор, і трагічні воєнні роки? Чи є прислів’я про таку долю? Як би воно звучало для Якова ОСТАПЧУКА, людини, котра гідно пройшла такий життєвий шлях?

Яків Артемович народився в селі Крушанівка 15 березня 1920 року в бідній селянській сім’ї. Хлопчику було лише півтора року, коли померла мати. Батько поїхав на заробітки на Донбас, залишивши сина з бабусею. В 5 років хлопчик пішов до школи, закінчив 4 класи. Коли повернувся батько, забрав Якова в нову сім’ю, де він і виріс.

Працював хлопець у колгоспі на різних роботах, а восени 1940 р. його забрали до армії. Служив у піхотному полку в м.Жидковичі, що в Білорусі. Там його й застала війна. Як страшний сон, згадує Яків Артемович бої на Пінських болотах. Змушені були відступати під ударами ворога через малопрохідні та вузькі лісові дороги. Навкруги були болота, палали лісові пожежі від авіанальотів та артобстрілів. Майже не було техніки, не вистачало пального та мастила. Тут молодий солдат отримав перше важке поранення в ногу.

Через усю країну доправили його на лікування до госпіталю в далекий північний Казахстан. Майже три місяці лікувався в місті Петропавловськ. Після одужання потрапив на службу в зенітні війська. Часто доводилось під градом обстрілів виконувати свій солдатський обов’язок, не думаючи про життя. Збивали ворожі літаки, не пропускаючи їх на позиції, проте ворог був набагато сильніший. Всього звідав Яків Артемович – і страшні кровопролитні бої, зокрема біля Свєтогорська та Слов’янська, і смерть друзів та однополчан.

Згадує ветеран братські могили в степу з червоними зірками на обелісках… Скільки їх залишилося позаду, адже фронт поступово зміщався на захід. І пам’ятає солдат, як зміцнювалася віра в перемогу над страшним ворогом.

В одному із боїв знову одержав поранення, і знову в ногу, та й руки були посічені осколками. Знову військовий шпиталь, лікування, нагородження медаллю «За відвагу». А потім – бої в Румунії, Угорщині, Болгарії та Югославії. Цей час запам’ятався як постійні авіаційні та артилерійські нальоти, пожежі, стогони поранених  та сердечний біль за втраченими друзями. Пройшовши крізь вогонь і дим, практично крізь смерть, котра чигала на кожного солдата, Яків Артемович проторував своїми ногами тисячі кілометрів, побачив стільки людського горя і страждань , що вистачило б на кілька людських доль. Найбажаніша подія – День Перемоги – застала його в Будапешті, де й закінчилася для нього війна.

Додому солдат повернувся влітку 1945року з медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» та «За взяття Будапешта».  А вдома дуже були потрібні його робочі руки. Зразу ж пішов у будівельну бригаду, освоїв всі будівельні спеціальності, працював і столяром, і теслею, і муляром, навчився класти для односельчан печі. 1946 році одружився. З дружиною Ганною, котра зазнала фашистської неволі на роботах у Німеччині, народили й виростили дочку та сина. В парі прожили 71 рік, відсвяткували золоте весілля, дочекались онуків та правнуків, які зараз допомагають ветеранові.

Не збереглося в Якова Артемовича світлини, де він у військовій формі, з нагородами. Але є гарне фото щасливого подружжя, яка без слів засвідчує вірне кохання та міцний шлюб солдата миру. Така його доля – доля солдата, доля українця, який здолав усі перешкоди на своєму довгому  життєвому шляху й зараз є прикладом  для молодого покоління.

Підготували учасники волонтерського загону «Спадкоємці Перемоги» Крушанівської ЗОШ.

 

 

Додати коментар