СТОЯТИ ДО ОСТАННЬОГО
Після Донецького аеропорту Саша КРИВОШЕЙ, отримавши контузію, лікувався в декількох шпиталях. Ну, і як це буває, проходив багато різних обстежень, зокрема і в психіатра. Уважна, терпляча, досвідчена лікарка, слухаючи сповідь молодого бійця, раптом заплакала, не в змозі опанувати собою. Тож наприкінці бесіди підвела риску: «Вибачте. Не стрималася, а ви ось що, юначе, продовжуйте захищати, ви – на своєму місці».
Узагалі 32-річний головний сержант – інструктор зі знешкодження вибухових пристроїв Центру розмінування Олександр Кривоший устиг спробувати себе в багатьох речах. Адже, ще не закінчивши школи, п’ятнадцятирічним заробляв для своїх потреб де тільки міг. А відтак до армії трудився на фермі, продавцем-консультантом у магазині будматеріалів, на пилорамі, вальщиком лісу, де і отримав травму, коли на нього звалилося дерево. А ще вчився на бармена. Утім, пригадує, що з першого класу мріяв, як дідусь, бути військовим. Займався спортом, тренувався і вдома, і за нагоди в будь-якому місці. Та на строкову його не брали через згадувану прикрість у лісовому господарстві.
Вісті з Майдану докотилися й до його рідної Сумщини. Подію цю толкували по-різному, і в цьому нічого дивного не було: від його малої батьківщини до російського кордону всього-то якихось сорок кілометрів. Дехто з його знайомих збирався допомагати на другому боці – тодішньому президентові. Чого Саша зовсім не схвалював, розуміючи, що це не по-українськи. Зате події, що розгорталися у подальшому на сході, змусили визначитися з вибором остаточно. І коли в теленовинах уперше прозвучало слово «кіборги», поїхав до військкомату. «Якщо вже так наполягаєш, – відповіли йому там, – чекай на повістку, підеш на строкову…».
Але тут Саша проявив характер: «Не чекатиму, бо вже зараз готовий підписати контракт». Після місячного вишколу попросився в групу саперів на Донеччину, хоча ніколи не мав справи з цією спеціальністю. Але так склалося, що довелося оволодівати нею безпосередньо в бойовій обстановці.
Якось їх, мобілізованих і контрактників, терміново вишикували – два добровольці мали вирушити в аеропорт. Саша одразу зробив крок уперед, та ще з добрих півгодини довелося очікувати на другого. Заступник командира відверто застеріг: «Хлопці, знайте, що ви можете не повернутися звідти…». І дійсно, дорога туди була такою небезпечною, коли довкола накривали вогнем, що потрапити в аеропорт теж було неабияким дивом.
Багато чого побачив, опинившись на війні, необстріляний на той час солдат Олександр Кривоший – як заживо горіли люди, як не всі витримували психічні атаки обкурених чеченців, котрі погрожували: «Відріжу твой голова й відправлю твоя мамі», як елітний російський спецназ підступно перевдягався у форму української армії, аби прорватися на старий аеропортівський термінал, як поруч вибухали гранати, як гинули побратими…
Уже не було ні дня, ні ночі – все перетворилося на жорстку боротьбу двох протилежних світів. Бойовики закликали здаватися, обіцяючи зберегти життя, та у відповідь отримували незмінне вогняне «ні!».
У літніх берцях, легко зодягнений (бушлат згорів), перемащений кіптявою й кров’ю, Саша навчався військовому мистецтву на ходу. Врешті-решт, від цього залежало не лише його життя, а й доля усіх, з ким стояв пліч-о-пліч.
Підвезти їжу чи питну воду було неможливим. Тож узялися пробивати систему опалення, аби втамувати спрагу іржавою, коричневою рідиною. «Ви збожеволіли, – кричав док, – це ж потруїтися можна на раз-два!». Та в цій ситуації було не до гігієни. Ворог підпалив термінал, сподіваючись упіймати захисників або ж спалити, та хлопці передбачали такий розвиток сценарію, пробивши в стіні запасний хід. Не було тут ні рядових, ні начальників. «Ми такі ж, як і ви, солдати», – казали старші офіцери, а відтак ділили порівну всі випробування. Тільки після 9-годинного бою, до прикладу, починаєш по-справжньому усвідомлювати високе значення виразу – «фронтове братство».
Олександр і донині пам’ятає, як його підтримували, вселяючи надію на перемогу. «Дивись, – наказував йому водій КамАЗу, що доправляв їх у аеропорт, – щоб ти, Сашко, повернув мені мій каремат». Зрозуміло, що він згорів. Та коли інший командир, проводжаючи в пекло хлопців, казав: «Маєте повернутися, бо хочу з вами випити по 50 грамів», – це теж піднімало дух. Чи дзвінок Петра Порошенка, котрий просив: «Хлопці, тримайтеся до останнього…».
Єдине фото тих днів – група бійців (серед них Саша, див. на стор.1) повертається на «велику землю» – веселі, усміхнені, треба ж тримати марку для історії!
Коли Олександр їхав туди, мав непогану вагу – 86 кілограмів, а звідти після 21-денної епопеї важив 56 кіло. І це була б не біда, якби…
У старому терміналі їх тоді було двадцять п’ять, а вийшло звідти десять захисників. Хоча ця Олександрова ротація була одним з епізодів найгероїчнішого іспиту, котрий мали скласти українські патріоти, захищаючи плацдарм незалежності, продемонструвавши усьому світові нескорений дух захисника волі.
Наразі Саша Кривоший продовжує служити. Так, він пишається відзнаками «За оборону Донецького аеропорту», «За взірцеву службу», «Захиснику Вітчизни», та для нього важливіше інше. Коли запитала, чи зробив би те ж саме, якби стрічку «відмотати» назад, посміхнувся: «Устав би на захист своєї країни ще раніше, коли формувалися перші добробати». А йому є що захищати: він щасливий батько «найкращої квіточки в світі», «найдорожчої дівчинки» Кіри.
Коли їхав у чотирнадцятому з дому на Сумщині, прикріпив на будинку батьків синьо-жовтий прапор, який майорить там і досі як символ власної позиції щодо того, що чесна людина має бути там, де найважче.
Йому як герою обіцяли дім у рідному селі – не дали, елементарно забули. А коли в 25 треба було міняти фото в паспорті, то ще й висварили за протермінованість – не врахували, що в аеропорту було не до цього.
Та Олександр не вважає за потрібне накопичувати ці образи, бо насправді це дрібниці. «Життя, – розмірковує, – воно із помилками, з уроками. Та головне – не скласти руки в очікуванні «манни». Завжди можна знайти себе в чомусь цікавому й потрібному».
Знайти свою справу – важливо. І це він зробив. Рибалочка – це розкішно. А ще якби мав приватну оселю, розводив би господарство – це для душі.
А в цілому мир – усьому голова!
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
