Їй було лише вісімнадцять…

Згадуючи про Другу світову війну, ми зазвичай говоримо про чоловіків. Але скільки жінок у часи лихоліття теж одягли солдатські шинелі! Їх можна було зустріти всюди: в окопах – снайперами, на аеродромах – пілотами, на вогневих позиціях – мінометницями, а ще на полі бою, в госпіталях – медсестрами, лікарями…

Наша розповідь про Євгенію Яковенко, яка в липні 1944 року вісімнадцятилітньою тендітною дівчиною з великими блакитними очима, щирою, доброю усмішкою та ніжним серцем закінчила школу медсестер і разом з дванадцятьма юнками відправилася на перший Український фронт, у військовий госпіталь №1981.

Збір юних медсестер, лікарів, санітарок відбувся 24 липня на залізничній станції м.Збараж Тернопільської області.

– Саме в цей час, – пригадує Євгенія Іванівна, – станцію почала обстрілювати німецька артилерія. Було важко й страшно, дуже хотілося жити. З переляку ми всі гуртом почали тікати. Наш командир кричав, щоб ми розбігалися поодинці. На щастя, ми залишилися живі. Але це був тільки початок переживань та страхіть. Вантажними машинами нас відправили в Польщу, де неподалік від Кракова розташувався наш шпиталь. Військові будували землянки, в яких ставили дерев’яні лави, на котрих і лежали поранені солдати.

Євгенія Яковенко розповідає, що в той час йшли грізні бої, поранені надходили і вдень, і вночі. Іноді по дві доби не спали. За день так стомлювались, що валились з ніг, а надивившись на муки поранених, увечері сідали й плакали, а потім знову до роботи.

– Військової форми нам не видавали, бо ми вважались вільнонайманими, і грошей не платили. Адже це був обов’язок – захищати Батьківщину, – пригадує ветеран. – Дуже важко було працювати з хворими. На той час медицина не була такою розвиненою, як зараз. Аспірин, кодеїн, стрептоцид, сульфідин , новокаїн – ось майже й всі ліки, ще морфій, який кололи тільки важко хворим. Пригадую, як один здоровенний сибіряк просив, щоб вкололи йому морфій, якого саме не було, то він так кричав, лаявся різними словами, що я забивалась у коридорі в куток і боялась навіть зайти в палату. Лікар заспокоював мене: «Не ображайся на нього, йому болить. Що залишається робити?». Тоді за хворими доглядали всі: лікарі не церемонились, якщо потрібно подати води чи судно.

Наш госпіталь був пересувний і знаходився за 60 км від фронту, – веде далі мову Євгенія Іванівна. – Палати й операційна розташовувались завжди у великих землянках, тільки стіни операційної були обтягнуті стерильними простирадлами. Стерилізували бинти і інструменти в Україні та Польщі феніями, а ось у Німеччині вже були електричні плити.

У квітні 1945 року наш шпиталь об’єднався з іншим, і нас було відправлено в м.Лігніц, де ми й зустріли довгоочікувану перемогу. Звідти я із своїм майбутнім чоловіком Миколою Яковенком, з яким познайомилась у госпіталі, поїхала в Україну, в с.Кульчиївці, звідки він був родом. Одружились, народили двох синів і дочку.

Нині Євгенії Яковенко – 90! За героїзм і мужність була нагороджена медаллю «За перемогу над Німеччиною», орденами  «За мужність», «Великої Вітчизняної війни». За мирну працю в колгоспі жінка нагороджена відзнакою «За доблесну працю».

Усе те покоління – цвіт нації – лежить у солдатських могилах, а в пам’ять про них височать обеліски. Кожного року біля обеліска загиблим воїнам у с.Кульчиївцізбираються односельчани, щоб вшанувати пам’ять тих, кого з нами немає, та привітати тих, хто залишився живий. А з ними і Євгенія Іванівна. Символічно, що за святом Перемоги настає День Матері, коли ми вшановуємо тих, хто своїм дбайливими руками випестив прийдешню зміну. А в особі Євгенії Яковенко об’єдналися два начала, дві іпостасі, таких протилежних, але єдиних за своєю суттю – матір і захисниця!

Підготували учасники волонтерського загону «Спадкоємці Перемоги» Кульчиївецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

 

 

 

Додати коментар