ЖИТТЯ, ПРИКУТЕ ДО ВІЗКА
Вздовж алеї парку, стривоженої осіннім золотим листям, що раз по раз спадало додолу, повільно їхали дві дівчини в інвалідних візках. На вигляд їм десь по 16-17 років. Вони мовчки подорожували, і лише голуби відривалися від землі, даючи дорогу супутницям. Я оглядалася декілька разів на цих дівчаток. Ні, не потрібно більше печалі… Лише запитаю себе, вас, як їм сьогодні? Як вони, бідолахи, піднімаються тими пандусами, які в місті не лише в мінусі, а й вимуровані так, що й здорова людина не в змозі ними скористатися?! Як живеться тим тисячам неповносправних осіб, для яких Організація Об`єднаних Націй ще в 1992 спроектувала щорічне свято, яке припадає на 3 грудня.
Про те, як нині вдається виживати їм, як вони влаштовують побут і своє життя, ми запитали у мешканки нашого міста Юлії П. (прізвища з етичних міркувань назвати не маю права, жінка перебуває під опікою).
– На жаль, життя так складається, що неочікувано для себе, на певному проміжку життя, ти раптом втрачаєш все, – зі смуткому у голосі каже наша співрозмовниця. – Ось і я у 1999-му році отримала другу групу інвалідності та була позбавлена можливості далі продовжити навчання в нашому університеті на історичному факультеті.
Як сьогодні живеться? Погано. Ніхто про нас не дбає, допомога від держави мізерна – пенсія 2200 гривень, хоча деколи отримую безкоштовні ліки, користуюсь комунальним транспортом, який завжди зупиняється перед моїм будинком – ось і всі мої привілеї…
Але я мрію вилікувати шизофренію і взагалі лікувати від цієї недуги людей. Спеціально для цього купувала книги з психології, психіатрії, психотерапії. Хочу, щоб у Кам’янці-Подільському був центр дослідження головного мозку, не завадило б відкрити для психічно хворих реабілітаційний центр…
Кажуть, що голова не болить лише у дятла… Слухаючи Юлю, киваєш раз по раз, піддакуючи, а вітер палить твої думки: який центр, коли водолікарню, таку потужну історичну архітектурну споруду, такий важливий унікальний медичний центр усього Поділля, і ту розчавили крани…
Юля твердо вирішує:
– Я мрію налагодити структуру надання психіатричної допомоги, бо навіть в обласну клініку хворі не хочуть лягати через погані умови перебування там.
– А чи отримуєш якусь допомогу від мерії міста? Як влада дбає про таких, як ти? – цікавлюся в Юлії.
– Раніше, років 15 тому, мені надавали допомогу в розмірі 300 гривень. А зараз і такої немає. Отож, змушені виживати на ті копійки, рахуючи дні до наступної пенсії. Що робити? Нам треба бути активнішими, відстоювати свої права, комунікувати з міською владою, з лікарями, вірити в свої сили, і починати потрібно з себе. Особисто я зараз вишиваю бісером, щоб покращити свій матеріальний стан, пишу вірші, читаю філософську літературу, мрію присвятити себе психіатрії. Дуже мрію, щоб в нашому місті було створено таке товариство однодумців, де б люди не боялися спілкуватися з психічно хворими особами. Радію наразі тому, що в нас є «Український клуб», який я із задоволенням відвідую, де мені завжди раді й охоче спілкуються зі мною. Особливо Анатолій Петрович Гаврищук, мій колишній викладач з університету, завжди знаходить зі мною теми для розмов.
Мені приємно, що я комусь потрібна, що мене запрошують. Так, на святі цвітіння тюльпанових дерев, яке клуб організував на початку літа, я навіть виступала зі своїми віршами. Попри складні часи, давайте будемо знаходити час і для спілквання, і для допомоги один одному.
Так, давайте! Можливо, всі засоби спробуємо застосувати… Хай навіть оці слова Юлії прозвучать, наче самотні постріли в пустелі…
Нещодавно почула із засобів масмедіа інформацію про те, що суддям підвищать пенсію до 90 тисяч з 80, яку отримували досі. Правда це чи ні – неважливо, як і сказані Юлею слова про мрію збудувати свій власний реабілітаційний центр… Одне вражає: посилена увага до суддів і така байдужість до людей з особливими потребами! Можливо б варто щось змінити у пенсійному законодавстві і, врешті, зглянутися над ними? Аби вони не вишивали хрестиком і робили сувеніри, щоб вижити у сьогоднішніх реаліях, а могли б втілювати свої мрії… І, головне, не забуваймо, що в інвалідному візку може опинитися кожний.
Юлія ЛИСКУН, журналістка.
Автор:
admin
