Коли мовчання – золото

Автор: | Опубліковано Гумор Немає коментарів

Навіть сіра осіння мряка не могла зіпсувати Григорію Оверковичу настрій, коли вранці виходив з дому. Може, через смачний наваристий борщик чи ніжні, як пелюстки троянди, голубці, які так шикарно готує його Степанида. Так, можливо, але головна причина була не в тім. Учора приймач повідомив чудову новину про прийняття «Закону про рідну мову». Ось коли вона нарешті засяє усіма кольорами і насправді стане веселковою!

Зачиняючи хвіртку, побачив як молода сусідка буквально тягне своє дівча за ручку, яке дуже не хотіло йти сьогодні до садка. «Та я тобі… пі-пі-пі… зараз покажу… пі-пі-пі…, як пручатися! Ач, яке… пі-пі-пі…».

Радість почала якось швидко випаровуватися з Григорія Оверковича, коли почув крики такої приємної на вигляд жіночки: «Це ж до дитини не можна інакше…».

У газконторі, куди чоловік прийшов у справах, головний інженер, не соромлячись відвідувача, кричав у слухавку: «Ти мені …пі-пі-пі …дурниць не розповідай, а щоб завтра …пі-пі-пі труби-«п’ятисотки» були, бо я …пі-пі-пі… тобі…».

Григорій Оверкович вийшов поволі з кабінету, відчуваючи, як неприємно стискає груди. Ні, сюди він у найближчий час не заглядатиме.

Проходячи повз шкільний майданчик, намагався позбутися гіркого осаду. Десятилітні хлопчаки, ганяючи м’яча, кричали азартно: «Давай, давай! Обходь його… Правіше, правіше бери…». І тут раптом червонощокий воротар видав такий потік нецензурщини, бо розсердився на неуважність захисника, що Григорій Оверкович фізично відчув, як вуха в’януть. У голові закрутилося, ледь зміг дійти до лавки під каштаном. Сів, розстебнув комір сорочки, у скронях стукало, і раптом нога його вперлася у щось волохате – під лавою відпочивав бродячий пес. Чоловік хотів було вже розслабитися, як собака несподівано заговорив: «Вештаються тут …пі-пі-пі… різні алканоїди… набридли …пі-пі-пі… Один учора тут до обіду відлежувався… нема на вас …пі-пі-пі… ніякого… Я би …пі-пі-пі…». Але Григорій Оверкович уже не чув, що зробив би пес, бо втратив свідомість.

Опритомнів у лікарняній палаті. Схоже на те, що це була люксова кімната, бо тут висіла клітка з папугою, стояв акваріум. «Слава Богу, – казала Степанида полегшено, – прийшов до тями». Григорій Оверкович з пересторогою глянув на яскравого птаха: «А він… не… не… говорить?» Степанида засміялася: «Так у нього ж пари нема. З ким йому розмовляти…». «А… а… вони, – показав на рибок, – не… не…». Дружина, стурбовано поправивши ковдру, заспокоїла: «Так німі ж, як риби… Забув? Ну, все-все, відпочивай…».

 

Леся НЕСМІЯН. 

Додати коментар