ВОГОНЬ, ЩО ЗІГРІВАЄ ДУШІ

Непростого повоєнного часу київська дітвора не нудьгувала, маючи безліч розваг: у дворах юні форварди невтомно ганяли м’яча, на пустирях і в напіврозвалених будівлях грали у «войнушку», а відчайдухи стрибали з високих круч у дніпровські хвилі. Звісно, що Валерій ВІТЕР був разом з ними, хоча мав ще декотрі серйозні захоплення: не втомлювався від малювання і співу.

Незважаючи на те, що родина мешкала на жалюгідній площі (так, на 35 квадратах чудово уживалося дев’ятеро дорослих з малечою), життя від того аж ніяк не втрачало своїх яскравих фарб й оптимістичного звучання.

Тато, капітан запасу Сергій Вітер, працював від світанку до пізнього вечора, викладаючи фізкультуру та військову справу в масових і закритих навчальних закладах. Мама Діна давала лад усьому в домі. Красива, весела, любила конструювати одяг, вишивати і… божественно грала на гітарі, виконуючи не лише те, що було на слуху, а й романси, уривки відомих арій…

Якось у покарання Валерія зачинили у комірчині – ванній, вимкнувши світло, і тут хлопчина, підбадьорюючи себе, заспівав мелодії, які нещодавно чув на перегляді фільму «Великий Карузо», зачарувавши всю комуналку, за що був «реабілітований» за 10 хвилин. Музика завжди вабила його, недарма за першої ж нагоди бігав до столичної опери, де, на його щастя, працювала тітка. Згодом у школі здібності Валерія теж не пройшли непоміченими, так що швидко став солістом.

Коли перейшов до п’ятого, на сімейній раді було вирішено перевести сина до спеціалізованої художньої школи імені Тараса Шевченка, де він, власне, мав отримати і середню освіту. Паралельно з цим майбутній учасник відомого гурту «Кобза» піднявся одразу на декілька сходинок угору – Валерія узяли до хору хлопчиків при Київській консерваторії. Так що уже в підлітковому віці герой нашого нарису опановував професійно обидва види мистецтва. А ще знявся в одній із головних ролей у Сергія Параджанова (кінострічка «Українська рапсодія»).

– Зірковості не спостерігали за собою, Валерію Сергійовичу?

– На це часу не було й немає. Виступи на радіо, репетиції, зйомки на телебаченні, виїзди на «натуру» разом з учителями і однокласниками по «художці». Зазнаватися – жодних шансів.

– А важко було визначитися, що для Вас пріорітетніше?

– Безумовно. Все було важливим, значимим. Хотілося по-справжньому вкладатися і в те, і в інше…

– І викладатися?

– Аякже. На повну. Інакше все це втрачає сенс.

– Тож з атестатом Ви пішли до…

– …Художнього інституту. Хоча ще за школярства тата з мамою дуже агітували віддати мене до спеціалізованого музичного закладу ті, хто вбачав неабиякий потенціал саме в цьому плані. Звісно, мені не вдалося оминути музичної стезі. Жодної миті не жалкував, навпаки, щасливий з того, бо з ансамблем «Кобза» був понад півтора десятка літ, об’їздивши півсвіту, а враження від побаченого й пережитого лише сприяли збільшенню художньої потенції.

Вступаючи до художнього вишу, Валерій обрав плакатну графіку. Втім, проявив себе як і талановитий портретист, не цурається й пейзажних замальовок. А чому, власне, такий напрямок? Чи не випадковість це? Виявляється, цілком свідомий вибір, адже плакат – це синтез живопису, гра шрифтів, це глибоко закладений зміст екологічного чи соціального, морального чи просвітницького характеру. Є над чим поламати голову – в цьому й фішка. Бо ж певний відрізок часу, в якому ми живемо, вимагає конкретної стилістики, специфічного образного вирішення, вибору дієвого колориту. У плакаті, як у кожному мистецькому витворі, прослідковується індивідуальність творця. Роботи Валерія Сергійовича впізнавані конфліктністю, гостротою і свіжістю образів, незаяложеністю плакатного ходу й, беззаперечно, високою графічною культурою.
Якби ми поставили за мету перерахувати всі здобутки (місця, нагороди, премії) Заслуженого художника України, знадобилося б декілька газетних шпальт, аби зафіксувати їх. Скажемо, що лише в півтора десятках країн світу завдяки музейним експозиціям й приватним колекціям знають, хто такий Валерій Вітер. Сольні концерти, численні записи музичного доробку митця ще раз доводять: можливості окриленої, залюбленої у цей світ людини необмежені.

– Ваше життєве кредо?

– Праця як безупинний творчий процес, коли ти не маєш права бути задоволеним уже готовим продуктом, адже заспокоєність – це кінець.

– Не відставати від часу?

– Не люблю цього виразу: в ногу з часом. Як на мене, митець має йти на крок попереду, тоді він цікавий і потрібен соціуму.

– Діти успадкували Ваші гени?

Мабуть, що так. Дочка (їй шістнадцять) Діна, названа на честь моєї мами, навчаючись нині у фізико-математичному ліцеї, захоплюється, як і я колись, малюванням, пробує римувати. Ще дев’ятирічною вразила мене зрілістю рядків:

Моя душа, немов вуаль,
Заплетена в косу печаль…

В усякому разі творче начало в ній присутнє. Хтозна, чим займатиметься у подальшому.

– Яке місце, на Ваш погляд, посідає професія художника в суспільстві?

– Особисто я вважаю її надважливою. Одяг, дизайн техніки, інтер’єр житла, обличчя міста в цілому, реклама й таке інше. Без нас, художників, не виникла б і цивілізація.

– Валерію Сергійовичу, були, певне, у Вас пропозиції жити й працювати за кордоном?

– Уявіть, що так. До прикладу, пропонували залишитися в Канаді, обіцяли надати мені набагато більше можливостей для розвитку, ніж маю тут, удома.

– І Ви?

– Як бачите, все ще з вами. Не захотів покидати Батьківщини, де все зрозуміле, близьке й рідне. Я ж нащадок козацького роду, а це важить багато.

– «Золотий голос» легендарної «Кобзи» (як Вас, Валерію Сергійовичу, називають) в своєму житті не міг не долучитись до благодійництва та меценатства. От і сьогодні Ви в гостях у нас в редакції з президентом знаного не тільки на Хмельниччині благодійного фонду «МіСт» імені Михайла Савенка» Сергієм Ісаєнком.

– Так, взагалі рахую, що вся наша творчість належить народові. Скільки себе пам’ятаю, завжди підтримував і підтримую будь-які добрі справи та благодійні проекти, особливо коли вони спрямовані на майбутнє нашої держави – дітей. Саме на одному з таких благодійних заходів в Києві я познайомився з Сергієм Ісаєнком та був вражений чудовою роботою фонду та його засновника Дмитра Савенка.

А відтак у моїй майстерні народився благодійний проект «Вітер майбуття на мостах поколінь…», назву якого придумав наш спільний друг, відомий тележурналіст та спортивний коментатор Валентин Щербачов. У подальшому до життєдіяльності цього проекту були залучені знані громадяни нашої держави, такі як співачка Ніна Матвієнко, скульптор Анатолій Кущ, художник-монументаліст Анатолій Гайдамака та інші. Вони брали участь у проведенні зустрічей, майстер-класів для 2500 дітлахів з підшефних закладів цього фонду.

Тільки на цих мостах, перекинутих від серця до серця, можлива поява справжнього натхнення – живильна вода із джерела любові до ближнього, котра надає сил, енергії творити так, щоби майбутнє моєї країни викликало заздрість у тих, хто в нас не вірив.

– Меценатство завжди було в честі!

– Отож бо воно. Воно зростило свого часу нас і ми вдячно повертаємо через свою творчість вогонь, що зігріває душі.

Лариса МАСЛОВА.