УСВІДОМЛЮЄШ, ЩО ВИКОНУЄШ ЩОСЬ ВАГОМЕ І ЗНАЧНЕ

Віталію МАЛАНЧУКУ, старшому солдату інженерної бригади, справді пощастило в житті, бо після закінчення Приворотської середньої школи він жодної хвилини не розмірковував над тим, чим далі займатиметься. Старші брати (в його родині п’ятеро дітей) служили строкову, а відтак і Віталій бачив себе лише в армії. 2018-го він пішов до військкомату. Звісно, ніякої повістки йому не надсилали, тож здивувалися завзятості юнака: «Кажеш, декого розшукують, аби призвати? Не хвилюйся, усьому свій час… А поки що мобілізації нема».

Оскільки ж хлопець не звик сидіти склавши руки, подав заяву до ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти». А що, поки все проясниться зі службою, повчиться на електрика.

Переглядаючи світлини служивого Маланчука, не знайшла жодної, де би він був сфотографований зі своїми нагородами. Ось три відзнаки – від Президента, «Залізної» бригади, ще одна… А от цього я ніколи не бачила – Козацькі Хрести І, ІІ і ІІІ ступенів. Ого, червоний, золотий, срібний… Першим, зазвичай, офіцерський склад відзначається.

– Віталію, невже так і ні разу не чіпляли їх?

– Ні, а для чого? Ясно, що для мене вони важливі, але щоби так відверто демонструвати, напоказ для всіх… Такого не сприймаю.

– Добре, але за що вони даються?

– Одразу й не сформулюєш. Які ж тут слова підбереш… За роботу. Багато корисної роботи, котру ми своєю саперною групою виконали в недавню ротацію у полях.

– Були якісь особливо небезпечні випадки, Віталію, у Вашій кар’єрі?

– Особливі кажете? Та кожна міна – це надзвичайний, непередбачуваний випадок. Самі розумієте, в сірій зоні тиші нема, може статися, що завгодно. Тож ми із хлопцями непогано постаралися цього разу: за шість місяців знешкоджено більше 6 тисяч вибухонебезпечних носіїв.

Я трохи повправлялася у математиці, з’ясувавши, що це десь приблизно, повзаючи на колінах, за будь-яких погоди й обставин, треба «узяти до рук» кожному з бійців щодня (а точніше групі) до сорока смертоносних «подарунків». Відповідальність – зашкалює, адже за ними, за цими хлопцями, йдуть цілі підрозділи й техніка.

– На початку служби, під час відряджень, було страшно?

– «Страшно» не відміняється, але це буває тільки в якийсь дуже короткий проміжок, бо далі включаєшся в роботу, і тут уже нема місця якимось непотрібним думкам чи заважаючим серйозній справі емоціям.

– На Донбасі раніше не доводилося бувати?

– Ніколи – до 2020 року. Та коли вперше потрапив сюди, ніби на іншу планету завітав. Усе було таким незвичним й дивним, не схожим на мою Адамівку анітрохи. Та тепер ми тут надовго, бо ж і після закінчення бойових дій у нас буде величезний фронт робіт. Рахуйте, що один рік війни дорівнює п’яти-шести рокам розмінування.

Коли Віталій Маланчук повертається додому, адреналін досягає свого піку. «Аж закипаєш від радості, – пояснює, – від усвідомлення того, що виконав щось дуже вагоме й значне».

Вдома на героя нашого нарису чекає дружина з двома малими синочками – Матвійчиком і Данилком. Старший – другокласник, обов’язково примірятиме на себе татові «обладунки». Підросте – до армії – обов’язково. «Хоча, – зауважує Віталій, – війни ні для своїх, ні для інших дітей категорично не хочу». За декілька років батько розповість своєму нащадкові, як воно там, під вибухами й обстрілами, коли упродовж семи – восьми місяців по коліна у воді крокуєш траншеями, коли при -5 умиваєшся крижаною водою з пляшки чи, прокинувшись після короткого, тривожного сну, ставиш ноги не на м’якенький килимок, а просто у воду. Грунт у тих краях непростий – глина погано всмоктує вологу, так що варіантів пройтись по сухому мало. Але мусиш не зважати на це, готуючись вийти на 8-годинне чергування або ж безпосередньо на звичну саперну працю.

Удома Віталій, відпочиваючи, не так уже й віддаляється від армійських буднів, бо і сестрин чоловік теж контрактник, та й два його куми із того ж підрозділу. Рідня пишається ним, його вибором. І навіть якщо мама Людмила заплакала, побачивши його нагороди, він знає, що вона усіляко підтримує сина, відчуваючи неабияку гордість за свою дитину. Он і молодший – Роман – готується зодягти однострій. Жаль, тато Микола не дожив до цього дня, та однозначно схвалив би рішення хлопця.

– Віталію, колись Ви читали, дивилися фільми про війну, що скажете про відмінності?

– Так, форма, зброя, безумовно, змінилися, але суть лишилася тією ж самою: зло, котре мусимо здолати заради мирного життя. Ось тим і займаємося, удосконалюючись у володінні інструментами, в знаннях того, з чим маємо діло. Будемо дружно й відповідально працювати – тоді будемо всі живі й здорові.

– А в зв’язку з цим, що найбільше цінуєте в людях – товаришах, друзях?

– Та все це можна сказати двома словами – чесність й надійність. Саме з цим і можемо бути однією міцною військовою родиною.

Лариса МАСЛОВА