У рідні стіни Кам’янець-Подільського індустріального технікуму через 45 років

У 1973 році ми закінчили Кам’янець-Подільський індустріальний технікум (тепер – коледж). Ми мали велике щастя навчатися у сивочолому і вічно молодому місті над Смотричем, слава про яке линула і лине не лише в Україні, а й далекому зарубіжжі, по всьому світу.

Сорок п’ять років тому ми отримали путівки в самостійне трудове життя, набувши спеціальність гірничого техніка – маркшейдера. Розлетілися у різні куточки тодішнього СРСР. Багатьом снилися студентські будні у мальовничому Кам’янці-Подільському, де до сьогодні туркочуть дивовижні горлиці.

Ми, випускники групи МД – 41, вже зустрічалися двічі – в 1983-ому і 2013 роках. На початку серпня 2018 року, у рідні стіни завітали втретє, через 45 літ, коли закінчили альма-матер. Прийшли, як на свято. І радість, і хвилювання. Міцні потиски рук і обійми. За цей час ми вже трохи навіть постаріли, хоча душею завжди молоді. Здається, все ніби так, як було раніше. Серед викладачів, які нас навчали, ще трудиться невтомна Олександра Антонівна Комарницька, яка викладала в нас вищу геодезію. Ми досі з глибокою шаною згадуємо класного керівника Софію Мойсеївну Кац, досвідчених наставників Михайла Івановича Григорчука, Ольгу Овсіївну Каплан (Чорну), Тамару Миколаївну Шевченко та інших, які вже відійшли у вічність, – Володимира Миколайовича Хохлова, Євгена Дмитровича Волкова, Володимира Степановича Юрчака, заслуженого вчителя України Любов Єгорівну Кожушко.

Світлу пам’ять мудрих викладачів, які відкрили перед нами дорогу в самостійне трудове життя, ми вшанували хвилиною мовчання.

У нашій групі було 23 студенти. Жили однією сім’єю. Тепер наша родина поріділа. Передчасно перестало битися серце Михайла Вардинського. Він до нас прийшов на другому курсі, відслуживши строкову службу в армії. Родом із с.Оленівка Кам’янець-Подільського району, він був старшим за нас, але цим ніколи не хизувався. Доброзичливий, задушевний і скромний – таким він запам’ятався з того часу. Михайло раніше нас одружився – взяв за дружину свою землячку, вся наша група святкувала на тому весіллі. Працював багато років за спеціальністю у місті над Смотричем і проживав у будинку на березі цієї річки.

Погасла свічка і Миколи Парейка. Він у нашій групі був єдиним музикантом. Сором’язливий, скупий на слова і завжди щирий, Микола не розлучався з баяном і гітарою. Скрізь – і в актовому залі, і гуртожитку, і сільських клубах, і в будівельних загонах, і на виробничих практиках – зачаровував нас вмілою грою на музичних інструментах, своїм своєрідним голосом. Впродовж багатьох років трудився геодезистом, майстром, начальником будівельної дільниці на Рівненській атомній електростанції. За сумлінність і працьовитість, глибоке знання справи мав заслужену шану в колективі. Проживав у м. Кузнєцовськ. У свій час Микола Іванович допоміг у виборі професії своїй молодшій сестрі Наталці, яка пішла його стежиною, вступивши на початку 80-х років уже минулого століття на маркшейдерське відділення нашого технікуму. Тепер Наталія Іванівна трудиться маркшейдером у Калінінграді (Росія).

Світлу пам’ять однокурсників, яких вже немає з нами, ми також вшанували хвилиною мовчання.

У нашому студентському колективі були і досвідчені спортсмени. Люба Яценко з Нової Каховки, Валя Бровченко та Оля Вдовико з Білої Церкви, Таня Куліковська з Ізяслова успішно виступали за збірну гандбольну команду технікуму, яка посідала призові місця у престижних змаганнях.

Я в «Індустрію» вступив після закінчення з відзнакою Сахкаменської восьмирічної школи. Привів мене батько в індустріальний технікум і сказав: «Будеш навчатися тут, де вчиться твій старший брат!». До речі, крім мене, маркшейдерське відділення закінчили мій старший брат Володимир та молодший – Петро.

Мене у групі друзі називали «Фєдєю». Я мав веселу вдачу, іноді під час перерв долонями вигравав на робочому столі, за яким сидів, як на ударнику, це мені дуже подобалося. Навіть мріяв грати на барабані і на ударних установках в духовому оркестрі та вокально-інструментальному ансамблі, що іноді, правда, мені вдавалося. Але музикантом я так і не став. До спеціальних дисциплін ставився серйозно, навчався добре, але душа напрочуд кохалася в поезії – писав вірші. Правда, їх тоді ще не друкували, бо вони були недовершені. Але не здавався – працював і працював над собою. Тоді я познайомився з талановитим подільським поетом Іваном Іовим (нині – покійний), який навчався в цьому ж місті на філологічному факультеті педагогічного інституту. Я дивився на нього – живого поета – як на Бога. Забігаючи наперед, з вдячністю скажу, що й Іван Павлович дав мені рекомендацію (треба було всього три рекомендації) для вступу в Національну Спілку письменників України, куди мене одноголосно прийняли в березні 1999 року.

Ще раз зазначу, я був жартівливим, нікого не ображав, ні на кого не ображався, часто любив собі повторювати: «Будь дурним, але розумно поступай!». Це мені допомагало долати всі труднощі і перешкоди.

Здається, 45 років злетіло, як 45 днів. Та де там! Як тиждень! Як день! Вже майже дев’ять літ в коледжі директорує М.І. Недошитко. Він навчався в нашій групі на «відмінно». Збулися слова, мовлені ним колись: «Обов’язково закінчу інститут і працюватиму в нашому індустріальному». Вищу освіту Михайло Недошитко здобув у Криворізькому гірничорудному інституті. Як і в технікумі, там навчався теж якнайкраще.

Я пишаюся, що мої однокурсники стали шанованими, знаними, порядними людьми. Михайло Недошитко має дві вищі освіти. Щоб розширити діапазон своїх знань і можливостей, що ніколи у житті не зашкодить, а навпаки – допоможе, Михайло Іванович заочно в 1994 році закінчив економічний факультет Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту (тепер – Подільський державний аграрно-технічний університет). Директор сповна віддається роботі. А інакше просто не можна Адже у коледжі – 110 викладачів, 1100 студентів. І з усіма потрібно постійно знаходити спільну мову. І все у нього виходить, все ладиться. Кам’янець-Подільський індустріальний коледж – державний вищий навчальний заклад, де можна набути десять спеціальностей. Це вдвічі більше, ніж було тоді, коли ми навчалися.

Наш комсорг Оксана Сікорська здобула вищу освіту в Московському інституті геодезії і картографії і на славу до виходу на пенсію трудилася старшим інженером у Хмельницькому. А Анатолій Кузьмінчук останніх десять років працює інженером з охорони праці на Шепетівському гранітному кар’єрі.

Не можу не згадати теплим словом і нашого старосту – Анатолія Пінчука, який вступив до технікуму після служби в армії. Добрий і суворий, вимогливий і справедливий він зумів згуртувати колектив, усією душею вболівав за кожного. Анатолій маркшейдерував на Коростишівському гранітному кар’єрі Житомирської області. 21 рік тому вийшов на пенсію, але ще тривалий час трудився за улюбленою спеціальністю на трьох кар’єрах у Сосновському і Київському районах на Київщині. Тепер на заслуженому відпочинку. Разом з дружиною виховав і виростив двох дітей – Лесю й Андрія. На втіху підростає внука Марійка, якій зозулі накували 12 років.

Тепліє на моєму серці і від того, що Микола Юзюк, отримавши червоний диплом інженера-економіста по організації управління виробництвом у Московському інституті управління імені С.Орджонікідзе, останніх 20 років був головою правління публічного акціонерного товариства «Старокостянтинівський завод ковальсько-пресового устаткування». Тепер на заслуженому відпочинку. А Віталій Ястремський – уродженець смт Чемерівці, де я проживаю, – успішно маркшейдерує на руднику «Железний» ВАТ «Ковдорський ГЗК» Мурманської області. В 2007 році його нагороджено нагрудним знаком «Шахтерская слава» ІІІ ступеня.

Лідія Хоптяр після закінчення технікуму працює провідним інженером-маркшейдером у Харкові, весь час залишається вірною обраній професії. Зоя Дембіцька тридцять літ маркшейдерує на Коростишівському гранітному кар’єрі. Валя Віхтюк, яка на «відмінно» закінчила і технікум, і Дніпропетровський гірничий інститут імені Артема, – була маркшейдером комбінату в Нижньому Роздолі на Львівщині, де добувають сірку. Тепер на заслуженому відпочинку, доглядає за 92-річною матусею у с.Нижнє Деражняннського району. А Лідія Процюк трудилася у відділі містобудування і архітектури Чортківської райдержадміністрації, що в Тернопільській області.

Окремо скажу про Миколу Боровця, який постійно приїжджає на наші зустрічі. У 1993 році він заочно закінчив Рівненський інститут інженерів водного господарства України (тепер – Рівненська академія водного господарства України), впродовж багатьох років трудиться маркшейдером Томашгородського щебеневого заводу Рівненської області і також є маркшейдером Юнашківського гранітного кар’єру Вінницькоєї області. Його син Олександр пішов про стежині батька. Працює маркшейдером на кількох кар’єрах Рівненської області і складає проекти розробок кар’єрів. А Оксана Сікорська і Марія Дринда вкотре засвідчують, що студентська жіноча дружба не має меж. Вони не розлучалися в технікумі, нерозлучні і досі. Живуть і працюють у Хмельницькому і навіть символічне є щось в тому, що мешкають вони по-сусідству.

З великим задоволенням пройшлися по знайомих кабінетах та лабораторіях, де колись навчалися.  Провели цікаву екскурсію пам’ятними місцями Кам’янця-Подільського, який став ще красивішим, привабливішим, чистішим. Багато фонтанів, квітів, дерев, скульптур. Дихається легко, мов у райському куточку.

Потім гомоніли за святковим столом. Згадували минуле, розповідали про себе, впізнавали себе на колишніх фотографіях, співали улюблених пісень.

З неба падали медові зорі, усміхався закоханий місяць, а ми серед літньої ночі прошкували і прошкували містом нашої юності. І всім було хороше-хороше, ніби ми потрапили у дуже знайому і дорогу казку, яка не забувається ніколи.

Віктор ГОНЧАРУК, подільський поет, працівник редакції Чемеровецької райгазети «Нове життя».