ТИ У НАШИХ СЕРЦЯХ, МАРІУПОЛЬ

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Українське місто Маріуполь сьогодні на устах усієї Європи, світу. Перлина на березі Азовського моря, важливий промисловий і культурний центр Донбасу, місто-трудівник, місто-курорт. А ще – місто-герой, місто-фортеця. Воно одним з найперших прийняло удар путінських військ трагічного світанку 24 лютого, коли «старший брат» –росія підступно розпочала загарбницький напад на Україну, грудьми стало на захист її незалежності і суверенітету.

Захисники Маріуполя продемонстрували і продовжують демонструвати небачену мужність і героїзм, не скоряючись переважаючим силам агресора. Під постійними атаками з повітря і землі, у багатоденній вогненній блокаді, без тепла, води і світла, у голоді й холоді місто бореться і перемагає.

Як відзначив Президент України Володимир Зеленський, у місті не залишилося жодного вцілілого будинку, всюди одні руїни. Але Маріуполь не здається. І не здасться!

Наш земляк Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ – відомий український письменник і публіцист, удостоєний почесних відзнак «Золоте перо України», «Золота зірка української журналістики» у своїх творах неодноразово з глибокою повагою і щирою любов’ю звертався до теми Маріуполя і Донбасу, їх життєдіяльності і перспектив подальшого розвитку, багатющої історії краю. І це не випадково. У першій половині 60-их років минулого століття він жив і трудився на Донеччині, там відгомоніли його незабутні дні юності. Слід зауважити, не у веселих «тусовках» в молодіжних клубах та кав’ярнях, а в робітничих буднях на «Азовсталі» в бригадах монтажників на спорудженні багатьох важливих об’єктів. Маріуполь для нього – щось особливе і особисте.

Редакція попросила поділитися, які асоціації викликають у шанованого автора спогади про ті далекі уже дні, про місто-перлину на узбережжі Азовського моря, про друзів-азовців – маріупольців, їхні характери у контексті останніх подій. Отож…

– Мар’яне Івановичу, як Ви зустріли звістку про початок нападу Путіна і його війська на Маріуполь. Які почуття це у Вас викликало?

– Не скажу! Немає слів, щоб висловити гнів, обурення і ще багато чого. Як? Та не може такого бути! Щоби росія, попри запевнення, клятви у вічній дружбі, трьохсотлітньому братерстві і… Ну, нехай воєнні дії на сході, але щоби ось так – війною у повному розумінні… Виявляється, все так. Ракети, бомбування житлових квартир, об’єктів господарського, культурного призначення, масові розстріли людей – жінок, стариків, дітей… Боже Праведний, справжня широкомасштабна війна, жорстока і кривава. Будьте ви прокляті, брехливі зайди. Я був упевнений, вони одержать своє. Українці зуміють постояти за себе, за свою землю. І Маріуполь також. Я жив з ними, знаю їхні характери, силу духу, вірність меті. Не раз переконувався у цьому. Тож їхні стійкість і героїзм для мене не буде несподіванкою. Вірив і вірю – вони вистоять. Російським окупантам їх не перемогти… Незважаючи на надмірну жорстокість і цинізм (як тут не згадати зруйнований драмтеатр, де не раз бував з друзями, під руїнами якого загинули сотні людей, розстріляні лікарні, школи, дитсадки. Кому те було потрібно і задля чого? Хто відповість)…

– Чим особливо запам’яталися роки, проведені у Маріуполі?

– Багато чим. А найперше – людом. Лагідне, спокійне, якесь по-хорошому затишне місто. Запам’яталося гомінкими літніми пляжами, людними вулицями і проспектами. Двома металургійними велетнями – «Азовсталь» і «Завод Ілліча» – чи не найбільшими у тодішньому СРСР. Мені пощастило попрацювати на обох.

Предметом особливої гордості маріупольців був чудовий парк культури з видом на море, з тінистими альтанками, розмаїттям атракціонів. Тут завжди було велелюдно, весело. Грали духові оркестри, молодь танцювала, знайомилась, закохувалась…

А морський порт з Будинком культури моряків. Морвокзал… Хто поверне їх маріупольцям, хто відповість за наругу?

– Розкажіть, будь ласка, про друзів, цікаві знайомства, що закарбувалися у пам’яті.

– Авжеж, були й вони. Особливо близькі ми були з чудовою родиною Сеферових, що мешкали у селищі Моряків, по вул.Північній. Глава сімейства Андрій Леонтійович, дружина – лагідна і завжди гостинна гречанка Єлана, їхні доньки – Віра, Людмила, Люба і Наталя. З чорнявою красунею Наталею ми дружили. Де ви тепер, Сеферови? Чи живі-здорові? Стільки літ відшуміло, стільки гроз-буревіїв зачепило нас своїм крилом…

А як не згадати друзів-однокласників – Сергія Халікова і Віктора Лєшкова з Білорусі, Петра Михальського з Житомирщини, Миколу Тульського з Чернігівщини, Івана Зорянова з Вінниччини, інших. Де ви, хлопці?

– Мар’яне Івановичу, що Ви побажали б Маріуполю та маріупольцям у цей важкий для них час?

– Час нині справді важкий і для міста на березі моря, і для всієї України. Для всіх нас. Тож від усього серця бажаю усім нам, Україні вистояти і перемогти. З нами Бог і Правда. І справедливість.

Олеся МИХАЛЬЧИК.

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар