СМІЛИВІСТЬ ПЛЮС ВІДДАНІСТЬ СПРАВІ

Напередодні Дня рятівника зі школярами Ярославом і Валерією навідуємось до 5 державної пожежно-рятувальної частини 2 пожежно-рятувального загону Головного управління ДСНС України у Хмельницькій області, що на проспекті Грушевського, майже на самому виїзді з міста. Минаючи диспетчерську, потрапляємо туди, де в готовності номер один на виклик очікує спецтехніка. Ось червоний МАЗ довжиною у десять з половиною метрів, до кабіни не менше півтори (а то й більше), так що Ярослав з декотрим хвилюванням піднімається сходинками, а от всередині… Дух захоплює від фантастичного обладнання, за допомогою котрого можна вирішувати надскладні питання на наймасштабніших пожежах: вісім тонн води, дозаправка здійснюється на ходу, електронне начиння в автоматичному режимі виконує потрібні операції, а ще тепловізори, дуже потужні ліхтарі за лічені секунди знаходять осередок загоряння. Тут вражає усе: автомобілі із двигунами, як на танку, спеціальна техніка з потужними піноутворювачами, без яких не загасити гуму або легкозаймисті матеріали. Можливо, ми, цивільні відвідувачі, даємо не зовсім точні характеристики цього дива, та наші емоції компенсують цей недолік. Поруч ще один автомобіль-красень. А далі – спеціальна машина, завантажена такою кількістю «рукавів», що їх можна простягнути від частини, де ми знаходимось, і аж до центрального ринку! Оперативно-рятувальне авто виїжджає на аварії, які, на превеликий жаль, часто-густо трапляються з любительським транспортом. Ось цими величезними ножицями вирізають понівечений метал, дістаючи потерпілих, а оце… Хоча найкраще це побачити на власні очі… на екскурсії. Між іншим, САРМ коштує три мільйони гривень. Кам’янець-Подільському до деякої міри повезло, адже тут найкраща, найсучасніша техніка в області, без котрої неможливо було б рятівникам проходити «…і вогонь, і воду, і мідні труби», як то мовиться. Та зауважимо, що нею керують люди.

А де ж готують таких класних спеціалістів? «Потрібно вступити на відповідний факультет одного із закладів ДСНС», – підкаже всезнаючий читач. Утім, як на мене, цього замало, а тому за більш точною відповіддю звернулася до досвідченого «еменесника» з п’ятнадцятирічним стажем, командира відділення 1 караулу, прапорщика Василя Петришена.

– Василю Васильовичу, мабуть, мріяли про цю професію зі шкільної лави?

– Ні, я прийшов до неї не одразу. Після дев’ятого здобув декілька спеціальностей, служив радистом у військах протиповітряної оборони, згодом де тільки не пробував себе…

– Одним словом, набиралися знань і досвіду. А все ж, що підштовхнуло до вибору такої неспокійної служби?

– Якось у моїх родичів сталася пожежа. Звісно, всі ми швиденько збіглися туди, аби полум’я не зробило своєї чорної справи.

Ліквідовували біду підручними засобами. Доводилося лізти і в дуже небезпечні місця, після чого зрозумів, що в мене нема страху.

– Тоді Ви остаточно визначилися?

– Так. Дружина, щоправда, не схвалювала цього, та з часом звикла. Тим більше, що і в неї непроста робота – вона медсестра в закладі для людей з особливими потребами.

– Дійсно, служба Ваша – суцільний екстрим…

– Авжеж. Я прийшов півтора десятка літ тому до пожежної частини, а нині чим тільки не займаємося: загоряннями, аваріями з важкими наслідками, повенями (довгий час 2010 року проводили, до прикладу, рятувальні роботи в Чернівецькій області). Інколи безхатьків дістаємо з каналізаційних люків у непритомному стані. Нашестя шершнів, бджіл, поява гадюк у житлових приміщеннях – теж наше. Коти, песики, дітвора, навіть домашня худоба, котрі полізли не туди, – все це сфера нашої діяльності. Нудьгувати точно ніколи. Якось уночі виїхали до гаража, де загорівся «газон» із дванадцятьма газовими балонами, мали справу і з ємностями з киснем, каністрами з бензином…

– Спектр насправді вельми широкий. Небезпека не напружує?

– Вогню не боюся (хоча обережність завжди присутня), а висоту взагалі люблю. У нас усіх новачків зазвичай тестують на тридцятиметровій драбині (уявіть дев’ятиповерхівку). Я його пройшов у свій час з першої спроби.

– Як підтримуєте форму?

– Щоденними навчаннями (як у школі з 1 вересня до кінця травня) з теорії й практики, курсами підвищення кваліфікації, постійним аналізом (розбір польотів) масштабних надзвичайних подій як в інших регіонах, так і місцевого значення.

Спілкуємося із іноземними колегами. У травні, приміром, перебували в Польщі на міжнародних змаганнях, маємо кубки і різні нагороди. Проводимо внутрішні спортивні та пожежно-прикладні змагання. У нас, як бачите, є для цього своя база, спортивні й тренажерна зали. Нормативи – це святе.

– Змінювати роботу ніколи не хотілося, бо життя цілодобово на зв’язку не таке й простеньке?

– У дитинстві, коли просив дядьків із сільської добровільної дружини покатати на пожежній машині, не думав, що колись сідатиму до неї на командирське місце, але сьогодні знаю, що не залишу його, бо хто може похвалитися такою затребуваністю, як ми – рятівники? Цим тільки можна пишатися.

– До слова, Василю Васильовичу, Ваш вклад у службу нещодавно оцінений гідною відзнакою – Почесною Грамотою Верховної Ради України.

– Є таке. Та для нас нагородою є і звичайне «дякую» від урятованих нами людей, їхня усмішка… Ви цікавитеся головною рисою рятівника? Певне, що це людяність, ну, і обов’язково сміливість, безстрашність.

– Уважаєте свою справу романтичною, героїчною?

– Романтику одразу відкидаю: звідки їй узятися, коли в людей біда? А щодо героїзму – це вірно, без нього не впораємось з лихом.

– З точки зору командира команда – це…

– Єдине ціле, коли кожний після тривожного сигналу, не втрачаючи ні секунди на роздуми, автоматично займається тим, чим потрібно.

– Маєте якесь хобі в рідкісні години дозвілля?

– Це моя сім’я, дві донечки, збір грибів – гарний відпочинок. На першому місці – благополуччя родини – маленької держави, де всі разом ідуть до однієї мети.

Ми з Ярославом і Валерією заходили до навчальних класів частини, спортивних куточків, кімнат відпочинку та релаксу, кухні та затишного фойє. Усюди порядок, чистота і… тиша. Хоча, ніхто не знає, коли її перерве дзвінок про надзвичайну подію. Але як завжди, тривожні рюкзаки на місці (у них зміна білизни, свіжий запас харчів), «бойовки» (бойова форма) унизу, біля машин, а спецтехніка готова в найкоротший термін вирушити туди, де наразі найнебезпечніше.

«Буде що розповісти друзям», – посміхається шестикласник Ярослав. «Виросту – піду в рятівники», – заявляє другокласниця Валерія. Та до цього пройде не менше 15 років, і уявіть собі, якою буде тоді техніка! Та що вона означає без людини сміливої, умілої, відданої своїй справі?

Лариса МАСЛОВА.