СХОДИНКИ МИХАЙЛА ПАУРА

Невідомо, хто і за яких обставин загубив документи випускника Новоселицької школи Михайла ПАУРА, котрі військкомат пересилав до училища військових льотчиків, де в свій час навчався Юрій Гагарін, але сталося як сталося. І довелося хлопцю опановувати цілком земні професії – електрика, червонодеревника, верстатника… Утім, перераховувати все навряд чи має сенс, адже попит на вмілих і метикуватих і нині залишається актуальним.

Сьогодні керівник відомого в місті МП «Ізумруд» (створений 1992 р.) Михайло Миколайович Паур стверджує, що його життя – суцільний ланцюжок випадковостей, акцентуючи на слові «щасливих». Наразі він опікується будівельно-ремонтними роботами найширшого спектру, не приховуючи, що шлях його пролягав через солідну підготовку, серйозну школу на різних посадах і, звісно, за підтримки прекрасних учителів і друзів, таких як Іван Мальченко, Володимир Турлай, Микола Кандауров, Петро Бабляк, Олександр Лєсовий, Станіслав Барановський, Франц Кріцький, Володимир Крилов, Юрій Добродзій, Владилен Соколов, Віктор Кріль, Ніна Фабіянська… «Та пів міста потрібно перерахувати», – ставить на цьому крапку мій співбесідник.

Дійсно, з людьми Михайлу Миколайовичу повезло, хоча доля його не була від народження устелена трояндовими килимами. У тата з мамою було троє синів, яким нічого ніхто готовенького не приготував. Отож, п’ятикласником Михайло міг спокійно зготувати обід на чимале сімейство, обійти домашнє господарство, при цьому примудрявся захищати честь школи на півмарафонській лижні, в легкій атлетиці, на футбольному полі (тихцем вимінюючи кролів на бутси). Велосипед був його другим «я», заскочивши на котрого о п’ятій ранку, міг уже ввечері прибути до Кишинева.

– Ну, а в зрілому віці форма підтримувалася?

– У волейбол грав до 65, більярд не оминав… Оце років зо три, як залишив теніс.

– Важкувато?

– Партнера нема, хоча на дачі можу день за мотоблоком провести – теж здорово підтримує.

 

Автотуризм поважаю. Човен, намет – також мої супутники.

– Може, Ви ще й мисливець, Михайле Миколайовичу?

– Та ні, в звірину нізащо не стрілятиму, це не моє.

Одразу і не скажеш скільки років герою нашого нарису –спортивної статури, підтягнутий… Керувати нині непросто, доводиться тримати в полі зору чимале будівельне господарство. Це справа не з легких.

Однак Михайло Миколайович не жаліється й жартома зауважує: «Розумієте, людина – така істота, що сама собі створює труднощі, а потім героїчно їх долає».

– Не жалкуєте, що свого часу зайнялися бізнесом? Це ж 24 години на зв’язку, несподіванки різні, відповідальність…

– Ніскільки, така дорога мені призначена. Та й, чесно кажучи, ніколи жалкувати, бо ж увесь час – робота, робота і ще раз робота. Я взагалі, можна сказати, тоді, майже тридцять років тому, застрибнув в останній вагон, започатковуючи власну справу. Ну, а як вже сказав «а»…

…Двадцятилітнім Михайло Паур приїхав до Кам’янця разом із юною дружиною.

Поселився у підвальному приміщенні на початках. Ні багажу, ні «стартового капіталу», знайомств ніяких – нічого, окрім «золотих рук» і різних ідей, які переповнювали молоду людину щодо вдосконалення усіляких речей на виробництві.
«Було так, – сміється. – Ступив крок – і одразу п’ять рублів за рацпропозицію, знову зробив крок – нові думки, як покращити той чи інший процес»…

Якраз тієї пори «Електроприлад» розбудовувався. Отак з ним і ріс. До інституту вступив, аби гарну інженерну освіту отримати. І «докрокувався» у двадцять три до начальника бюро збереження енергоресурсів. За три роки покликали до армійських лав – служив у НДР.
А як повернувся, «посватали» Михайла Паура до міського комітету народного контролю, хоча на заводі його зарахували до резерву на посаду головного енергетика.

Згодом став і начальником міського житлового управління – це була ще одна школа: обов’язків – лише встигай: чотири ЖЕК(и), поточний та капітальний ремонт житлових будинків, вивчив до останньої сторінки напам’ять Житловий кодекс, перечитав купу спеціальної літератури, освоїв оформлення документації відповідної, а заодно і основи фінансової грамоти. І понині Михайло Миколайович не перестає навчатися, інакше – незапланована зупинка.

Згодом трудився і на К-ПЕМЗ(і) в якості заступника директора. У часи кооперативного руху чим тільки не довелося займатися, але Михайло Паур не був би ним, якби не привносив у цю роботу творчої іскри, карколомних ідей, які, безумовно, сприяли підвищенню продуктивності та рентабельності підприємства.

Таке враження, що Михайло Миколайович Паур почувається у будь-якій сфері діяльності комфортно. Тож будівельна справа захопила його не менше за попередні, бо і тут нудьгувати ніколи – ремонти шкіл, дитсадків, спортивних залів, житлового сектора.

Нашу розмову переривають дзвінки – на тому кінці дроту когось турбує демонтаж, опоряджувальні роботи, встановлення вентиляції…
А в паузах я намагаюся дізнатися, що є найважливішим при здачі об’єкта, чи хвилюється підрядчик?

Михайло Миколайович спокійний: «Негативні емоції не переповнюють, адже є таке поняття, як технагляд. І якщо він правильно здійснювався в процесі ремонту чи зведення споруди, чого ж боятися? Досвідчені інженери з технічного нагляду, а такими, до прикладу, є Олексій Швець, Володимир Цимбалістий, завжди вчасно підкажуть, що треба виправити або ж на що звернути особливу увагу – отак спільними зусиллями і доводимо об’єкт, аби він радував тих, хто користуватиметься ним».

Між іншим (хай це здаватиметься комусь смішним), я би ввела в перелік відвідуваних туристами об’єктів у Старому місті й… громадську вбиральню, від якої в захопленні і кияни з харків’янами, і поляки, скажімо, з Познані. Уявіть собі сяюче білизною приміщення, у котрому специфічний запах узагалі відсутній. Туалети для пересічних громадян із особливими потребами. В цьому ж комплексі душові з роздягальнями, кімната матері й дитини, ще й камера схову – справжня Європа: ніяких труб назовні, вентиляційних систем. Красиво, культурно, компактно – одним словом, цивілізовано.

Безумовно, Михайло Миколайович, який частково скоректував проект, а ще вклав 20% особистої праці, створивши цей соціальний об’єкт, має повне право пишатися своїм дітищем.

Поміж інших видів будівельної справи Михайло Паур особливо прихильний до проектування, у котре вкладає свій багатющий досвід, нестандартне мислення і бажання продовжувати працювати для людей.

«Якщо ти можеш зробити щось для них – розмірковує він, – не жалій для цього ні часу, ні сил. Здається, у цьому справжній сенс життя».

Він і насправді допомагає за потреби. І не лише матеріально, як, до слова, підрозділам ООС чи школам, садкам (за що нагороджений медаллю «За гідність і патріотизм»), а й консультує керівників установ, закладів на предмет більш раціонального й економічного ремонту. От і нещодавно він коректував проект на прохання директора однієї зі шкіл внести важливі поправки в облаштування частини туалету для дітей-інвалідів, щоби створити максимальні зручності.

– Непередодні професійного свята хочу побажати всім, хто працював і продовжує працювати зі мною, міцного здоров’я, успіхів у роботі й легкої дороги у житті, – каже Михайло Миколайович. – Бо без вашої підтримки і розуміння не було б тих досягнень та перемог у нашій спільній справі. А ще хочу привітати усіх будівельників Кам’янеччини. Плідної вам роботи, нових проектів, гідної зарплати та благополуччя.

Михайла Миколайовича знають як людину, готову завжди підтримати, порадити, простягнути руку допомоги і в місті, й у районі. Хоча він абсолютно не тяжіє до слави, до отримання якихось бонусів за елементарний вияв людяності.

Чому, власне й навчає своїх дітей, онуків. Старший син Олександр працює на його підприємстві, а молодший Олексій – ФОП. Думалося Михайлу Миколайовичу передати свою справу онукові (теж Михайлові), коли той закінчив виш, але молодий чоловік навідріз відмовився, мовляв, має пройти усі щаблі знизу, щоби його професійна компетентність охоплювала всі ланки будівельного мистецтва. І в цьому нема нічого дивного, бо і сам Михайло Миколайович колись розпочинав з нижніх сходинок, і як показало життя, іншої альтернативи до справжнього успіху не буває.

Лариса МАСЛОВА.