Щаслива помилка, або Як автомат у люпині врятував солдата

Якщо взяти до рук п’ятий том історико-меморіального видання «Книга Пам’яті України (Хмельницька область)», відкрити на 217-й сторінці, то там прочитаємо: «ВИШНЕВСЬКИЙ Казимир Гнатович народився 1922 року в с.Оринин, українець, селянин. Мобілізований у 1944 р., рядовий, стрілець. Загинув у вересні 1944 р.». Але це – помилка. Сивочолий ветеран живе в Оринині й незабаром відзначатиме своє 95-ліття…

Казимир Гнатович народився 1 вересня 1922 року. Він був третьою дитиною в батьків, до того ж третім сином (старші брати — Іван, 1907 р.н., та Станіслав, 1909 р.н.). Батьки трудилися біля землі, залучали до роботи синів.

Уперше обличчя війни «без макіяжу», у всій її потворності, Казимир Вишневський побачив разом з іншими жителями села, коли 1942 року став одним із свідків вирішення німцями єврейського питання. (Коли 2009 року французи знімали документальний фільм про цю подію, вони запросили нашого героя знятися в кінострічці, як свідка цієї трагедії. Казимир Гнатович погодився, розповів про побачене, відповів на поставлені запитання, пройшов зі знімальною групою шлях, котрим гітлерівці вели свої жертви. На жаль, він того фільму не побачив, як, до речі, й ніхто з орининців).

31 березня 1944 року польовий військкомат мобілізував усіх чоловіків Оринина, які були придатні для несення військової служби. Серед них був і Казимир Вишневський. Йому випало служити в мотострілецькій дивізії. Воював на 1-му та 4-му Українських фронтах під командуванням Георгія. Жукова в 30-ій стрілецькій дивізії, 35-му полку, 2-му батальйоні, 9-ій роті. Був кулеметником.

У своїх спогадах про війну Казимир Гнатович найчастіше згадує епізоди, що сталися в сутичках з власівцями (так солдати називали військових, які входили до складу майже 150-тисячної «Русской Освободительной Армии» під командою генерала Власова).

«Одного разу я і ще кілька бійців стояли в дозорі. Раптом ми помітили, що з ворожого боку польовою дорогою до нас рухається двоколка, запряжена одним конем. Вона під’їхала ближче й ми роздивилися, що на ній спить власівець. Коли кінь зрівнявся з нами, ми зупинили його, а власівець тим часом прокинувся. Він пояснив, що йому було доручено завезти своїм обід, але перед цим він розжився десь на самогон. Виїхавши з обідом, вояк кілька разів ковтнув із фляги й не зчувся, як задрімав, а кінь сам вибрав дорогу.

В нас закралася підозра: а чи не хочуть нас отруїти? Тому зачерпнули з самого дна бачка їжі та змусили полоненого з’їсти. Потім набрали з термоса кави, щоб він випив. Зачекали ще якихось півгодини. З піддослідним нічого не сталося. Ми зі спокійним серцем розпочали дегустацію несподіваних «гостинців». У бачках були макарони наполовину з м’ясом. У нас завжди була лише каша. Запили макарони солодкою кавою з ячменю. Це був надзвичайно розкішний обід. Ми ще довго його згадували. Бачки, термоси, коня з двоколкою та власівця відправили в тил».

 Про бої в Карпатах, які залишили глибокий слід у житті ветерана, Казимир Гнатович розповідає:

«Йшов бій. Сталося так, що наша рота відірвалася від батальйону. Командир наказав зробити привал, щоб дочекатися підходу інших рот. Був вересень, ми стояли на польовій дорозі. З одного боку були копиці із вівсяних снопів, з іншого — поле, на котрому ріс люпин, а метрів за двісті починався хвойний ліс. Бійці всілися в люпині спиною до лісу й почали набивати патрони в диски для автомата. Мій автомат лежав поряд у люпині, бо я вже закінчив свою роботу. Раптом до мене долинули якісь незрозумілі звуки. Я підвівся. Пролунало «Рукі вверх!». Я озирнувся. Переді мною стояв ланцюг власівців зі зброєю напоготові. Довелося всім підняти руки.

Ворог скористався нашою недосвідченістю, адже частина була сформована з новобранців. Власівці пройшли повз мене до товаришів. У мене зброї не було, тому на мене вони не зважали. Патлатий, розхристаний вояк, мабуть, їхній командир, кричав: «Сєйчас ми вас на етіх снопах поджарім!». Тим часом я підняв з люпину свій автомат. Зробив довгу чергу в спини власівців, розвернувся й чимдуж побіг до лісу.

Коли залишалося метрів тридцять до узлісся, по мені почали стріляти, як я зрозумів по звуку, з ручного кулемета. Було чути свист куль, але я не зупинявся. Вже в глибині лісу перевів подих. Оглянув шинель. Її прошило три кулі, але в мене вони не влучили, зате четверта зачепила шию під лівим вухом. Рана була невелика, але постійно кровоточила, а індивідуальних пакетів нам не видавали. Того дня неподалік від моєї схованки проходили два німці. Я їх скосив з автомата, забрав індивідуальні пакети та зробив собі перев’язку.

Кілька днів я перебував у лісі й лише виходив на узлісся, щоб подивитися, чи немає ще наших. На восьмий день я зустрів своїх. Мене одразу ж відправили в особливий відділ, де допитували, аж поки представник батальйону не прийшов і не підтвердив, що я є тим, ким себе називаю. Повернувся я вже в іншу роту. Виявилося, що власівці справді спалили моїх товаришів у тих вівсяних снопах. Батальйонний писар, земляк-орининець Антон Телік оформив на мене похоронку, бо вирішили, що я згорів разом з усіма. Цю похоронку надіслали рідним й моє ім’я включили до списку загиблих жителів Оринина».

Звістка про підписання акту капітуляції Німеччиною 8 травня 1945 року застала Казимира Вишневського в госпіталі. Після виписки він супроводжував ешелони з полоненими німцями в Ленінград, Челябінськ, Сибір. У листопаді 1946 року повернувся в Оринин. Спочатку працював в Орининській районній прокуратурі, де була пара виїзних коней з бричкою, тож їздив, коли була потреба. Відтак Казимир Гнатович пішов працювати у колгосп, де трудився 36 років.

Підготували учасники волонтерського закону «Спадкоємці Перемоги» Орининської ЗОШ.

Поділитися в соціальних мережах