Переможець “Караоке на Майдані” Сергій Гуменний з Кам’янця: “Комусь голос дано, щоб говорити, а мені – щоб співати”

Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш. Та кам’янчани, попри забобони, доводять протилежне. Вслід за минулорічною перемогою Дмитра Прокопова у «Караоке на Майдані», кращим народним співаком сезону 2018 оголошено 20-річного Сергія Гуменного з Голоскова. За успіхом нашого земляка спостерігала вся країна в ефірі телеканалу СТБ 13 січня, а сьогодні він роз’їжджає містом на новісінькому авто Hyundai Elantra, яким спонсор шоу «Королівський смак» обдаровує переможця, й ділиться сокровенним у першому інтерв’ю після столичного тріумфу.

• Ви розуміли, що виступати після заданої планки Дмитром буде вдвічі важче. Всі чекали дубля, тому схибити, підкачати, м’яко кажучи, не хотілося…
• Не те слово. Передусім погрався з репертуаром, що в людей на язиці і вони його «проковтнуть». Пам’ятаєте у відбірковому турі в Кам’янці я виконував Стаса Шурінса «Не сходи с ума», й «наколядував» до 3 тисяч гривень у публіки, що стало рекордом зборів за всю історію «Караоке». Тоді ще Ігор Кондратюк підколов, що ось де живуть олігархи.

А так рецепт простий. Будь-що маєш вірити в себе, інакше завчасно здаєшся, а це – приречений програш. Я давно співаю. Навчаючись у міській школі мистецтв мав близько двохсот концертів та конкурсів на рік, де бачив як свої «косяки», так і ріст. Це як у спорті: аби йти далі, повинен звикнути не бути гіршим. І мій час прийшов, Роками виношував думку про участь у програмі. А перемога Дімки тільки підстьобнула, підштовхнула: отже, можна виграти, а за це ще й дають новісіньку машину з салону. Стимулів більше ніж вдосталь. Дізнавшись, що Кондратюк їде до Кам’янця, я все для себе вирішив. Інший знак того, що я знаходжуся в правильному місці, стався під час кам’янецької програми. Ігор Васильович вже відібрав ліміт з 5 учасників, і лише майданні вигуки змусили його продовжити кастинг і я потрапив в двійку добавлених щасливчиків.

• Перед програмою питав порад у друга по щастю?
• Так, я до нього зателефонував й він поділився своїм досвідом. Сміявся, мовляв, збирай групу підтримки. З цього моменту й закрутилися наші приятельські стосунки. Прокопов навіть збирався їхати з нами у Київ, проте обставини змінили ці плани. Один з перших дзвінків з привітаннями надійшов саме від мого співочого товариша.
• Оскільки за вас вболівали в столиці, то дійсно, на майдані зібрався цілий фанклуб.
• А скільки негативних відгуків читав після телетрансляції, що привіз більше горластих, тому й у фаворитах. Зі мною поруч були батьки, друзі, близькі – десь до тридцяти осіб. Маю київських товаришів, які теж прийшли мене підбадьорити. Але за вимогами конкурсу ти повинен мати групу підтримки, тож усі знаходилися в рівних умовах і, відверто, були такі, які везли цілі автобуси. Усе вирішило заключне голосування фішками, де я назбирав 112 фішок. За 22-річного Дмитра Тищенка з Херсона було кинуто 99 фішок, а за 11-річного школяра з Сум Павла Шакоту – 81. Я особисто не чув, але мені переказували слова телеведучого та блогера Анатолія Анатолійовича, одного з членів журі програми, що народна думка співпала з суддівською. Таке, звісно, вселяє відчуття, що ти не за гарні очі тут стоїш і купаєшся в оваціях, а твій спів дійсно їх вартий.
• Багато людей стали на захист наймолодшого учасника Павла, що, мовляв, через свій вік йому було недосяжно переспівати дорослих конкурентів.
• Телепроект існує за правилами без вікових категорій. Не ми це придумували, не нам це змінювати. Я сам неодноразово конкурував з доволі маститими вокалістами, до яких мені ще треба було рости. Але сприймав це як гарне загартування, що наблизить мене до їхнього рівня. А Павло молодчина! Заспівав на всю Україну й викликав симпатію в глядачів – він уже переможець.
• В 11 років Ви також збирали компліменти від прихильників і Вас впізнавали на вулиці за дзвінкий голос, порівнюючи з Іваном Поповичем.
• Все почалося з пісні «Крилаті качелі», котру я виконав за підказкою вчителя художньої самодіяльності в НВК з центром реабілітації слабозорих дітей Віктора Гурмана. Після концерту він порадив мамі віддати мене у вокальний гурток. Вона зробила це з радістю, адже сама марила грою на баяні, проте не склалося. Так я опинився у школі мистецтв та на сценах різної величини. Привіз гран-прі з популярного телевізійного дитячого проекту «Крок до зірок», з престижного всеукраїнського фестивалю «Соловейко України». А першим моїм суттєвим гонораром, як сьогодні пам’ятаю, була грошова премія за участь у районній виставці. Вручили сто доларів – тоді це були захмарні гроші. За них купили скутер, котрий і досі на ходу.
• А зараз завдяки своєму таланту пересіли за кермо автомобіля.
• Чесно зізнаюся, що дивився шоу, але сприймав їх як показуху, котра робить каналу рейтинги. Повірив тоді, коли Діма Прокопав запевнив, що за автівку нічого не треба доплачувати. А коли сам опинився на сидінні іномарки, зрозумів, що це не просто гарна картинка по той бік екрану.
• Хтось колись сказав, що людина щаслива, коли її хобі стає годувальником. Судячи з того, що ти після школи вступив до Хмельницького музичного училища, професійний вибір зроблено?
• Комусь дається голос, щоб говорити, а мені він посланий, щоб співати. На сьогоднішній день мої вокальні дані – це мій хліб. Мене знають як ведучого та співака на корпоративах, весіллях, днях народження під брендом «СоловейШоу». Виступаючи в ресторанах, відкрив очі на інші сторони покликання артиста. Якось народний артист України Мар᾽ян Гаденко обмовився, що справжній співак той, який пройшов школу ресторану. Заслужити аплодисменти в аудиторії, котра жує, це вже стрибнути вище стелі. Наразі в найближчих моїх планах – навчання в Київському державному вищомумузичному училищі  ім.Р.М. Глієра.
• Листаючи світлини в Інстаграмі, бачимо, що ти співав також і за кордоном?
• Так, працював в джаз-бенд у В’єтнамі. Нас у команді було десятеро – українські хлопці, котрі грають на різних музичних інструментах. Тамтешні люди надзвичайно позитивні і веселі, радо нас зустрічали. Добре, що не змушували виконувати пісні в’єтнамською мовою, а то б язик поламав. Наші гортані не для їхньої мови. Там екзотика у всьому.

У Туреччині, де розважав туристів у готелях, потрібно було спускатися з романтичних хмаринок на землю. Вимоги армійські: музичний контент набивався французькими, італійськими, німецькими, іспанськими піснями, яких я ніколи й не чув, а виконувати потрібно чи не сьогодні. Зате усвідомив: те, що нас не вбиває, робить сильнішими.

• Мрієш про велику сцену?
• Скажу так: усіх грошей не заробиш, головне, аби вистачало на життєві потреби. Щоб батькам міг купити путівку в Карпати, зробити дівчині гарний подарунок, піти на огляд до висококласного отоларинголога, аби тримати в нормі свої голосові зв’язки, заправити новий автомобіль. А досягнення в «Караоке на Майдані» – це ще одна сходинка на шляху.

Кого не зустріну: «Ну, що, далі «Голос країни», «Х-фактор»?». Загадувати і забігати наперед не буду. Для мене зараз дійсно відчинилися нові двері, однак, якщо не взяти до рук рубанок і не загрузнути в тій стружці, через півроку тебе і не згадають як народного співака. Прикладів забутих зірок з талант-шоу більш ніж достатньо. В цьому плані мені імпонує Монатік, котрий чимало пройшов, аби стати знаменитим, і з ним українська музика зазвучала по новому. У музичних напрямках мені близькі україно-балканські мотиви, які популяризував у своїй творчості, зокрема, український співак Владислав Левицький.

• Хто тримає в руках кубок, тому дають заключне слово. Що бажав би сказати насамкінець розмови?
• Прямо як на премії «Оскар»! Користуючись нагодою, дякую кожному, без кого не став би тим, ким є нині. Найперше – батькам і сестрі, вони завжди за моєю спиною. Вкладали в мене все, що могли. Коли я переміг, вперше побачив як плаче від щастя батько. Заради таких епізодів варто жити. Не забуду наставників, котрі «ліпили» мене професійно. Це вчитель у Кам’янець-Подільській школі-інтернаті Наталя Грушковська, викладач міської школи мистецтв Людмила Літомирська та колишній директор закладу Валентина Рябчук, викладач Хмельницького музичного училища Артем Ромасюков з керівником училища Віктором Бернацьким. Спонсорську допомогу в поїздці надали ПВ-КП «Механік» (Ярослав Крочак) та ВК «Іскра-2007» (Тарас Маньковський). Просто бомбезною вийшла підтанцьовка на фіналі у виконанні ансамблю «Апельсин». Вони дійсно наблизили мою перемогу. Обіймаю свою дівчину, яка ніколи не сумнівається у мені, як ніхто розуміє, що я хочу сказати своєю творчістю. Саме від неї я черпаю натхнення для нових мистецьких пошуків. Дякую усім, хто тримав кулачки у найвідповідальніший момент, голосував на мою користь. Усім шлю полум’яний привіт.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.

Поділитися в соціальних мережах