НОВИЙ СВІТ МОЖЛИВО ЗБУДУВАТИ ЛИШЕ З ЛЮБОВ’Ю ДО БЛИЖНЬОГО
Якби я не знала, що 32-річний Максим ГРЕБЕНЮК з Донбасу, могла би подумати, що він уродженець однієї з центральних областей України, настільки літературно правильною, без діалектних домішок, без якогось штучного акценту є його мова.
– Звісно, добре володію й російською, – ділиться хлопець, – та принципово не послуговуюся нею, і ви розумієте, з яких причин. До слова, в школі навчався також державною…
Максим практично все своє життя проводить на візку, так що поняття «школа» для нього існує чисто умовно, хоча дійсно вчителі навідувалися до нього упродовж дев’яти років і зуміли навіть прищепити своєму учневі любов до математики.
Хоча наразі мешканець Довжоцького будинку інтернату розуміє, що крім точних наук, йому завжди імпонувала історія, а нині цей потяг збільшився врази.
Гадаю, що тим, хто добре знає Максима, й пояснювати нічого не треба, бо ж саме там, де він народився і проживав до березня 2022, йдуть найгарячіші бої за незалежність держави, за її подальшу долю. Тому сьогодні мій співбесідник намагається відповісти собі на безліч питань, які не дають спокою.
Власне, йому завжди подобалося розмірковувати над життям-буттям, тим більше, що в нього на це був час. Щоправда, можливостей, аби продовжити збагачуватися знаннями в середніх спеціальних або вищих навчальних закладах не було, бо добробут, матеріальне забезпечення узяла на себе бабуся Алла (нині покійна), котра опікувалася ще й сестрою Максима. І Катрусі таки вдалося отримати педагогічний фах, хоча останню сесію довелося здавати під обстрілами, тож з подружкою немало насиділися в підвалах.
Бабуся робила все можливе й неможливе, щоби поставити онука на ноги, примудряючись відкладати зі скромної пенсії грошей для реабілітаційних поїздок до Трускавця, де знаменитий доктор Козявкін робить чудеса (на жаль, цей знаний спеціаліст нещодавно помер) – до повномасштабної війни Максим уже міг, тримаючись за чиюсь руку, тихенько пересуватися, та ці тренування мають бути систематичними. І щоби читач розумів, 12-денний курс лікування коштує десять тисяч гривень, а благодійні фонди не в змозі допомагати всім бажаючим. І може б, студенти-реабілітологи з університету імені Івана Огієнка могли б як волонтери займатися з хлопцем, набуваючи й собі досвіду?
Максим зізнається, що коли йому доводиться бачити трагічні новини про масові вбивства мирних українців (а серед них – сотні діток), про загибель наших захисників – патріотів, про те, як рашисти безжалісно руйнують міста й села, він може й заплакати.
– Але мушу триматися, – каже, – я ж чоловік.
У нашу розмову втрутилася працівниця закладу, просить проконсультувати її щодо виходу на якийсь там телеканал. А Максим дійсно дуже добре знається на гаджетах та й іншій комунікаційній техніці.
Нічого дивного: раніше це було його вікном у світ широкий. Тепер «горизонти» спілкування із соціумом, природою значно розширилися. Переселившись на Кам’янеччину в кінці березня, подружився зі співмешканцями й персоналом закладу, дуже вдячний й очільниці його – Галині Дмитрівні Желізник за велику моральну підтримку. Бо ж поруч нікого з рідних нема: сестра із малими хлопчиками в Закарпатті, хвора мама, котра десятиліттями знаходилася у спеціальній лікарні, залишилася швидше за все на непідконтрольній Україні території, вістей від неї нема давненько. 83-річна бабуся, ледве здолавши з онуком непосильну для неї відстань, пішла в небуття. Тож поступово її онук вчиться жити без неї. Слухає радіо, дивиться телевізор, читає (надає перевагу знову ж таки історичним творам), спілкується з дівчиною Ірою (теж на візку), з котрою познайомився на прогулянці випадково. По вихідних їздить до церкви, що зовсім поруч, а отець Дмитро вже немало зробив для того, щоби Максим познайомився з історичними пам’ятками міста над Смотричем. Сама церковна аура, за словами Максима, надає йому надпотужну силу.
Вечорами хлопець приєднується до співочих жіночок, бо українська пісня здавна близька йому.
От і зараз він згадує десятки імен відомих українських виконавців, телеведучих, кіноакторів. Узагалі з Максимом, не нудьгуючи, можна провести не одну годину.
А ще, пригадуючи знамениті українські постаті, хлопець намагається дати собі (та й іншим) відповідь на запитання, чому сусідня держава дозволила некерованому війську перейти чужі кордони, порушивши всі правила міжнародного права, дозволяючи собі звірячі вчинки, знищуючи взагалі життя на суверенній території. Як і чому це стало можливим? Коли відбулася помилка? Чому декотрі верстви населення Донбасу почали мріяти про ілюзорний «руський мір», який нині несе смерть і горе. Чи є виною тому «ігри» нерозумних, недалеких, зарозумілих політиків? І чи не доклали до цього руку пересічні громадяни, в котрих було все – житло, постійна робота, сім’ї, діти з онуками, котрі могли літати у відпустку за кордон, – але їм захотілося якогось міфічного відділення – від кого, навіщо?
– Пам’ятаю, – пригадує Максим, – як на російському телеканалі російський лідер путін красиво говорив про створення нового світу, де все буде казково і прекрасно… Не вірилося, що саме він дозволив собі порушити елементарні права людини, завівши військо до чужого дому…
– Максиме, а що Ви, людина мисляча, не сприймаєте у людях найбільше?
– Коли красиво говорять, а вчиняють, м’яко кажучи, некрасиво…
– То про який же тоді «новий путінський світ» може йтися?
– Ви праві, бо новий світ можливо збудувати лише з любов’ю до ближнього.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
