Жіноча осінь хризантемами перевита

Плин часу, як пориви вітру, перегортає сторінки життя людини, й на кожній з них залишає слід прожитого. Так сталося, що якось ранньою весною в одному з приміських сіл народилося дві дівчинки. Згодом їх у першому класі навіть за одну парту посадили. Підростали красуні, розцвітали, як весняний первоцвіт, щирою дружбою поєднані. Тільки характери мали різні, наче день і ніч в одній добі. Непосидюча, щебетлива Оленка гналася наввипередки з віком, передчасно прагнучи збагнути всі хитрощі та звабу життя. Уже починаючи з шостого класу почала задивлятися на хлопців-старшокласників, у восьмому вважала себе першою на всіх шкільних вечорах і дискотеках. Валя ж спокійно спостерігала й дивувалася надмірним вподобанням Оленки.

Згодом, звісно, ота метушлива самореклама принесла Оленці й відповідний результат – хлопці крутилися біля неї, як бджоли біля весняних квіточок. Однак чомусь найбільше уваги вона приділила Дмитрові, десятикласнику з мужньою статурою. Тими стосунками з хлопцем Оленка хвалилася багатьом дівчатам, звичайно, не оминала й своєї подруги. Валя намагалася не заздрити колежанці, але десь у її серденьку той Дмитро нагадував про себе. Тож у ліжку, у дрімоті, у її голові крутилося-вертілося одне питання, що не давало їй спати: «Хіба ж я гірша від Оленки? У мене руса коса до пояса, а очі увібрали небесну голубінь. Чому Оленці дістався той Дмитро. а мені доводиться лише мріяти про нього?.».

Минули шкільні будні. Пролунав останні дзвоник і перед кожним з випускників життя поставило питання вибору майбутнього. Дмитро вчинив по-чоловічому: вирішив піти в армію, упевнитися у своїй силі, аби надалі долати нелегкі життєві стежини.

Оленка ж не дуже сумувала, хоч і мала надію, що Дмитро вступатиме до того ж вишу, що й вона. Не вийшло… На нічого. Світловолоса красуня збирала нектар насолоди на інших звабливих суцвіттях. Од тієї радості аж паморочилося їй у голові. Про Дмитра згадала лише тоді, коли на одному чортополохові все-таки обпеклася. Тоді спохмурніла, принишкла, зажурилася, аж поки не знайшла виходу з такої критичної ситуації у… гінекологічному кабінеті.

Змужнілий, у військовій формі, з армійськими відзнаками на грудях, повернувшись додому із далекого Заполяр’я, Дмитро не хотів навіть вірити тим побрехенькам, які зліталися до нього, наче метелики на вогонь у нічну пору. Дівочі очі так ніжно дивилися на нього, а слова її були настільки солодкими, що він її пробачив. Невдовзі й весілля справили. Валя була старшою дружкою, але її серце не повнилося радістю, бо знала вона про походеньки своєї подружки. Зітхала, думала, чому ж така несправедливість щодо Дмитра, невже вона, Валя, не варта пройти поруч з ним життєвою дорогою. Не судилося. Бог вирішив усе по-своєму. Змирилася.

Збігло декілька років. Батьки допомогли молодятам вирішити квартирін та інші питання. На сімейному небосхилі не споглядало ся ні хмаринки, все було гаразд. Ось лише господарських клопотів у Дмитра було багато, Олена ж цим зовсім не переймалася. Маючи вдосталь вільного часу, вона якось неждано-негадано захотіла згадати своє дівування. І та чужа гречка запахла таким звабливим медом, що ніяк не могла вона від цього відмовитися.

Про захоплення дружини дізнався Дмитро. У сім’ї поселилися сварки та неприязнь. Якось, поскандаливши, Оленка чкурнула до Португалії, а там чужина розгнуздала верткий характер молодички. Вона довго не давала навіть вісточки про себе, а за якийсь час повідомила Дмитра, що не повернеться до рідного краю, бо знайшла новоспечена синьйорита на чужині кохання, омріяне ще з дитинства.

Минали дні за днями, пролітали пори року, але Дмитро стійко переносив ту біду, яка так неждано увірвалася у його життя. Не шукав розради та порятунку у горілці чи компаніях.

У цей важкий для нього час мандрували його думки до жінки, яку він знав з дитинства, – до Валі. Сталося те, що мало статися. Привів Дмитро Валю до совго дому, і люди не здивувалися, не осудили. Любов та взаємоповага робили їх щасливими.

Журавлиними ключами відлетіли у вирій роки юності. Дочекалася Валентина хоч і осені, але щасливої. Якось у недільну ніч підкрався перший морозець. Золота осінь тихо опадала з дерев на посріблену інеєм траву. Валя, повернувшись із церкви, пригорнулася до Дмитра. Її щічки залив рум’янець, а очі світилися радістю. Стиха промовила до чоловіка: «Знаєш, Дмитре, незабаром ти станеш татом…».

Він палко розцілував кохану, побіг у садок і за хвилину повернувся з великим букетом білих хризантем. «Це тобі, Валю, тобі, моє сонечко, за подаровану радість», – мовив Дмитро. «Я теж щаслива, бо осінь мого життя перевили хризантеми своєю любов’ю. Дай Боже, щоб життя моє з тобою квітнуло нею у будь-яку пору року», – зі сльозами на очах відповіла Валентина.

На цій мажорній ноті й хотілося б завершити цю оповідку. А в авторській післямові додам таке. Людський вік, як календарний рік, має чотири пори: весну, літо, осінь і зиму. Та найщедріший дарунок від долі – прожити в мирі й злагоді літа і не вистудити роками ніжність. Пам’ятаймо: ми відповідаємо за долю близьких нам людей, тож не змушуймо їх страждати без вини, будьмо вірними та відданими їм і в горі, і в радості, і в хворобах, і в старості. А Господь нам за цю доброту воздасть по-батьківськи щедро.

Михайло ПАЗІЙ, член Національної спілки журналістів України.

Поділитися в соціальних мережах