У СВОЄМУ ДОМІ ХАЗЯЙНУВАТИМЕМО САМІ

Обстріли, ракетні удари не вщухали ні на день. Та найстрашнішим був гуркіт з-за хмар – хижа авіація несла на своїх крилах 500-кілограмову смерть, якій було все одно кого трощити – немовлят, безпомічну старість чи красивих, у розквіті сил містян.

ВОНИ ГОТОВІ БУЛИ ЙТИ ДО ЗАПОРІЖЖЯ ПІШКИ

Але Крістіні потрібно було як ніколи триматися, бо ж Настюші ще й півтора рочку не виповнилося, а дев’ятирічна Анютка, зрозуміло, не могла стати опорою. А ще гнітили думки, що чоловік (військовий) вже понад місяць не виходить на зв’язок. І ось нарешті така довгоочікувана вісточка з похмурого підземелля-пастки під «Азовсталлю». Вона й не впізнала його голосу, та для неї це стало сигналом для більш активних дій. Без світла, тепла, бувало, й їжі намагалася якимось чином підтримувати життя, та небезпека чатувала з кожної шпарини.

Колеги по військовій службі, котрі стали найвірнішими її подругами, навіть переселились до Крістіни (разом легше долати труднощі). Це вони, ризикуючи щоразу, вирушали на пошук продовольства у розбомбленому, понівеченому Маріуполі. Воду, щоби хоча б символічно вмитися, добували в річечці, а от для чаю треба було йти до джерела, навколо котрого лежали вбиті. Осатанілий ворог знав, що саме там збиралося багато людей.

Звісно, Крістіна не раз поривалася вийти з цього пекла, та коли поруч знищили будинок, вирішила за будь-яких умов вирватися звідси, рятуючи дітей.

Холодним, темним світанком три жінки й двоє дітей вирушили через усе місто до рятівної околиці, де, можливо, бодай якийсь транспорт міг доправити їх до більш безпечного місця. Взагалі вони готові були йти до Запоріжжя і пішки, бо це, як згадує сьогодні сержант ЗСУ (нині в декретній відпустці) Крістіна, був, можна сказати, останній шанс. Дорогою зустрічали безліч розбитої техніки, обгорілі, закопчені житлові масиви, неприбрані трупи… Вона закривала дітям очі, вмовляючи їх не дивитися на це жахіття. А ще дошкуляли обстріли, тож дівчата-подруги щомиті командували, куди перебігти, де лягти на землю, де варто перечекати.

Коли вийшли все ж таки з міста, не здивувалися, що сотні людей очікували на рятівний транспорт. Неподалік стояло два великих автобуси та санітарний бус. Інстинктивно Крістіна чомусь націлилася на машину з червоним хрестом. І як з’ясувалося пізніше, автобуси вивозили городян до російської федерації.

– А Ви, Крістіно, мабуть, не мали бажання потрапити туди, де нема війни?

– До росії? Ні, моя Батьківщина тут.

А тоді вони ще добу чекали на виїзд буса, бо волонтери розшукували немічних і постраждалих по всьому місту. Заночувала Крістіна з дітьми і подругами на веранді якогось придорожнього кафе, де всіх нагодували безкоштовно, дали вмитися… Фізично й морально знесилені люди полягали на підлогу, щоби дочекатися наступного світанку. Щоправда, дехто просто сидів: не всім вистачило місця. Мучилися від нестерпного холоду, тісноти, невідомості, та іншого шляху не було.

На ворожих блокпостах тряслися від страху, бо ж везли з собою військову документацію, яку сховали в такі місця, про котрі читач може лише здогадуватися.

– Крістіно, а Ви ніколи не жалкували, що пішли служити?

– Жодного разу. Я була всім задоволена. Все складалося дуже добре. Ми після орендованих квартир раділи власному житлу, облаштовували сімейне гніздо – і ось тобі приходить якийсь «руський мір», аби все зруйнувати. Що ж це за «мир»?

ПОКИНУЛИ ВСЕ, ЩО МАЛИ

Цей же «мир» змусив шукати прихисток далеко від рідної домівки й мешканку Краматорська Наталю та її дітей – Ірину й Сашка. Покинули все, що мали, бо якомусь «бункерному діду» прийшла в голову божевільна «ідея» – урятувати росіян в Україні, тож втілює її у вельми своєрідний спосіб – позбавляючи їх елементарних умов життя, знищуючи міста і села, врешті, вбиваючи мирних громадян.

Чоловік пані Наталії практично не встиг облаштуватися на новому місці, бо отримав повістку на війну, котру не кликав сюди. Втім, сприйняв цей факт з гідністю: «Що ж, кому як не нам, чоловікам, захищати нашу й дідів-прадідів землю…».

Наталя, дружина його, не втримавшись від сліз, заявила, що й вона готова боронити все, що було їй та її землякам таким дорогим. Та попереду в нас усіх великий труд з відбудови країни, зміцнення нашої єдності й держави, на котру ніколи вже не посягне жоден «дядько», наслідуючи сумнозвісного Гітлера з химерною, нездоровою уявою про те, яким насправді має бути цивілізований світ.

ЧОМУ МЕНІ ХТОСЬ МАЄ ВКАЗУВАТИ, ЯК ЖИТИ

«А чому я маю, – запитує Тетяна Василівна, уродженка Миколаєва, – віддавати своє місто чужинцям? Я там виросла, працювала, була щасливою, моя донька із сім’єю мала окреме житло…».

Уже з перших днів війни вона та її рідні насиділися у підвалі полового будинку, ховаючись від обстрілів, де лікарі змушені були приймати нове життя. Про це та про інші «справи» знахабнілої орди хотіла поділитися зі своєю давньою подругою та однокласницею, котра нині живе в Москві. «Так вам і треба!» – почула в слухавці.

Жінка була вражена: ось тобі й подруга, а була ж колись відмінницею, лідером у класі. Пізніше не раз приїжджала гостювати, пів Європи об’їздила. Як це так? Що там у їхніх головах твориться?

У рідному місті Тетяни Василівни мешкають люди багатьох національностей – українці, грузини, греки й вірмени, євреї та білоруси – і всі до цієї пори жили дружно, не обмежуючи права один одного, не ображаючи, не демонструючи зверхності. «Головне, – каже моя співбесідниця, – не від яких батьків ти народився, а з ким ти хочеш бути. Я, до прикладу, хочу, щоб у мене вдома ніхто не вказував, як мені жити, й не наводив своїх порядків».

Як не погодитися з цією думкою. То чому ж сьогодні чужий нам «руський мір» хоче змусити мало не весь світ жити за його недолугими правилами? Та якби останні дійсно несли якесь світло, поступ уперед…

ПРО ПОКІЙНИКА АБО ДОБРЕ, АБО НІЧОГО

«Був я, – вступає до розмови Сергій, – десь у році п’ятнадцятому в Криму. Усюди танки, бронемашини, ніби це не курорт-здравниця, а якийсь полігон. Мало не на кожному будинку чи установі – російський прапор, величезні портрети Путіна з його «висловами». В магазинах – дорожнеча, без великих грошей не підступитися ні до чого.

Запитую знайомих: «Життя, бачу, подорожчало? Не важко вам?». «Та ні, – відповідають якось невпевнено, – нічого, терпимо…».

«Ну, з ними все ясно, – підсумовує Сергій, – про покійника або добре, або нічого…».

Ось так колективно дійшли такого висновку, що той, хто сьогодні нахабно вдерся зі зброєю до нашого українського дому, нічого доброго ні зробити, ні запропонувати не може. А відтак наше завдання відправити непроханого гостя туди, звідкіля заявився. І чим швидше – тим краще.

Лариса МАСЛОВА.