Нам усім по дорозі до миру

З командиром 309 батальйону 48-ї інженерної бригади Андрієм Комісаруком ми зустрічалися ранньою весною напередодні Міжнародного жіночого дня. Тоді все було в русі: заклопотані військовики складали, перевіряли, підтягували, обліковували. Бо ж не просто готувалися до чергових навчань, а вирушали на схід, де кожна дрібничка мала значення.
Дома в Андрія Михайловича залишились дружина і діти, та й усім його товаришам по зброї довелося вітати сім’ї з 8 березня уже звідти, де було зовсім не до святкових столів і вітальних тостів.
Адже зведений загін бригади, пояснював майор Комісарук, займався хоча й звичними, але в бойових умовах справами, від котрих залежало життя як і особового складу ввіреного йому підрозділу, так і безпека інших військових формувань, а відтак й тамтешнього цивільного населення.
Оперативно-інженерне забезпечення ГООЗ, фортифікація, розчистка шляхів, загороджувальні роботи, облаштування полігонів для навчального розмінування – все ніби, як завжди, але навіть далекий від цього читач зрозуміє надважливість цієї ротації, почувши назви Авдіївка, Мар’їнка, Старомихайлівка, Піски, перша лінія, нульовка. А ще до того 30-40 відсотків бійців уперше потрапили туди (а де ще набути безцінного досвіду?). Як то кажуть, перший раз до першого класу. А з ними ще й військовослужбовці жіночої статі – відповідальність зашкалює.
Умови, звісно, похідно-польові, але, це вже продовжує розповідь заступник командира з морально-психологічного забезпечення Денис Слесарчук, у весняно-літній період не дуже напружує. Добре і те, що цього разу бійцям дозволили десятиденну відпустку.
Денис видається мені зовсім молодим, та виявляється, що він уже дванадцятий рік в армії, хоча в свій час закінчував Академію внутрішніх справ, та гени (батько – полковник інженерної служби) зробили своє. Узяв та й пішов на контракт, про що, втім, як і Андрій Комісарук, який добровільно прибув на схід, – інтерв’ю з ним газета друкувала раніше, ніколи не жалкував.
Між виконанням бойових завдань наші посланці миру проводили і не менш важливу роботу із налагодження контактів з місцевим населенням, зокрема подружилися з вихованцями декотрих шкіл, посадили сад разом з дітьми, проводили спільні товариські матчі.
Денис розвертає один з прапорів, подарованих бійцям учнями Новотроїцького навчального закладу. «Ми з вами!», «Бажаємо перемоги!» –щиро залишали свої автографи на полотнищі юні мешканці Донбасу.
Приємними спогадами залишаться в пам’яті захисників незалежності й відвідування їхніх розташувань волонтерами з Жашкова (кам’янецькі цього разу не доїхали до земляків).

Вражало, що люди, очолювані Василем Якименком, безкорисливо (не заради письмових подяк чи довідок) відгукувалися на нужди батальйону. Коли «застукав» двигун на одному зі спецавтомобілів, черкащани за декілька днів привезли не один – два нових механізми, так що техніка упродовж усього часу сприяла успішності виконання задач.
– Хоча, – жартують офіцери, – нею доволі часто була стара добра лопата, котрою (й навіть важко сказати скільки кубометрів) перекинуто землі, аби врятувати життя воїнів.
Але, безумовно, «золотим фондом» будь-яких військових операцій є зазвичай їх виконавці.
Тож нині нема як не згадати військових підрозділу, завжди готових до будь-яких викликів, справжніх патріотів, які довели це в найнапруженіших ситуаціях – це командири Василь Матейчук, Василь Турянський, Руслан Полісан та багато інших, що особливо важливо пригадати у дні чергової річниці батальйону.
За мить до кабінету заходять молоді люди, імена котрих називалися, коли йшлося про розмінування нашпигованих смертоносним металом полів, зокрема й маріупольського аеропорту. Як правило, цим займалися невеликі групи з 5-6 чоловік, з двома з них й ведемо бесіду. Ось Віталій Гончар, історик за першою освітою, колишній майстер тепломереж, у 2016 році залишив роботу, сім’ю, вирішивши узяти участь в історії країни безпосередньо, про що свідчить красномовна козацька зачіска. Калинівка, Світлодарська дуга і чимало інших «гарячих точок» – маршрут, який став бойовою школою для молодшого сержанта.
– Якось, – згадує, – довелося знешкоджувати міну там, де проходили сотні людей. Коли побачив це – заціпенів. Адже на карті це місце було не позначено. Але що ж дивного – карта складена в 14 році, а з тих пір башта чи дерево, які знаходилися там, давно могли щезнути в результаті обстрілів. Так що тисяча знешкоджених нами вибухових предметів – кожна зі своєю «біографією».
– Страшно? – запитую.
– Треба, – відповідає. – Коли в Калинівці довелося перший раз узяти снаряд, наче ляльку, – трохи лячно було, та бачу Петро поніс, Микола услід, а я що, гірший за них, так і втягнувся.
Його побратим – програміст у цивільному житті, 29-річний Денис Яновський, нагороджений медаллю, свою життєву програму скоректував так: «Мушу бути там, де затребуваний».
– Коли закінчаться ці події на сході, – ставлю на прощання запитання, – повернетесь до своїх звичних занять?
– Ні, – озвучують майже одночасно хлопці рішення, котрий кожний давно прийняв для себе, – з армії не підемо, ми довго будемо потрібні тут.
Й насправді, скільки ще роботи їм випаде на звільнених територіях, аби вони стали придатними для мирного життя.
Не так давно після піврічного відрядження батальйон повернувся додому. Втім, про відпочинок, таке собі повномасштабне розслаблення не йдеться, бо ж відомо, що порох у порохівницях належить тримати сухим.
– Що нового у вас вдома, Андрію Михайловичу? – звертаюсь до командира.
– У синочка голос такий гучний прорізався. Командирський, одним словом.
У Дениса ж Слесарчука цими днями весілля.
– А наречена як сприймає нареченого-вояка?
– Вона теж служить.
Мої співбесідники поглядають на годинник. Все правильно – по дорозі до миру не розслабляються.
Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах