МИ ЗНАЛИ, ДЕ МИ, ЩО РОБИМО І НАВІЩО МИ ТАМ

Були вони тоді ще зовсім молодими. Микола щойно одружився, а в Євгена підростало двійко маленьких діточок-погодків.

Безумовно, знали, яка небезпека (хоча її ніхто не міг бачити) загрожує їм там, у 30-кілометровій зоні, та на моє запитання, чи не шукали якихось шляхів, аби уникнути відрядження, відповіли однаково (розмовляла я з кожним окремо): «Таке і в голову не приходило».

За традицією до Дня пам’яті про Чорнобильську трагедію зустрічаємось у редакції з тими, хто рятував країну від радіоактивного монстра тридцять сім років тому.

ТАКИХ, ЯК Я, БУЛО БАГАТО

Так сказав Микола Антонович ТУРЧАК, коли запитала, чи вважає себе героєм?

– Ви, пане Миколо, все свідоме життя провели за кермом?

– Так і є. Як закінчив автошколу перед армією, так і до сьогодні на автомобілі. Ніколи не хотів щось міняти, мене все влаштовує у моїй професії.

– Отже, влітку 86-го вирушили туди, де було гаряче?

– Аякже. По-другому і бути не могло. Я ж у воєнізованій автоколоні працював, так що хто, як не ми, мали підхопити естафету хлопців, які з весни знаходилися там.

Одержали путівку з червоною стрічкою – і вперед.

– Тобто звичайна і звична робота?

– Авжеж. Водив, як і раніше, «термічку» (продуктова машина), поверх місяця курсував Житомирською трасою (із заїздами до Києва) – Прип’ять, Чорнобиль, пости в Макарові, Бородянці…

– Якимось чином захищалися?

– Звичайний комбінезон (зелений або синій), маска саморобна (прикривали носа і рота носовичком чи марлею), на постах, зрозуміло, авто відмивали ретельно – і знову в дорогу. Будні, що тут ще скажеш.

– Ви, Миколо Антоновичу, ліквідатор ІІ категорії, згодом відчули «Чорнобиль» на собі?

– Мабуть, як і всі, хто там побував. До сорока ще тримався бадьоренько, а ось після – і головні болі, і суглоби дали про себе знати, втім, такі наслідки торкнулися й інших.

– Але ж для чорнобильців існують пільги, якесь лікування…

– Не знаю, може й так. На початках я теж хотів щось для себе просити, скажімо, більше уваги, гарного обстеження, комфортної реабілітації, та з часом зрозумів, що мушу допомогти собі сам. Можливо, хтось щось і добивається для себе, та я не з тих, не можу випрошувати якихось «милостей». Не той характер…

– Взагалі, держава має подбати про тих, хто ціною власного здоров’я рятував не тільки нашу країну.

– Згоден. Але з бюрократією непросто боротися. Лікуюсь роботою, пенсія хоч і близько, та сидіти не звик. Та ну ж бо, який я герой, такий, як усі. Та й час який нині, самі знаєте, відсиджуватися десь, просити для себе чогось особливого – це не про мене.

НА РЕАКТОР ГРУДЬМИ НЕ ЛЯГАВ, АЛЕ…

П’ятнадцять років Євген ВЕЙВАН, уявіть собі, не спав. Але одразу скажемо, що це не вигадка й не містика. Все набагато простіше: Євген Петрович ось уже поверх сорока років працює на станції швидкої допомоги, куди прийшов 1 червня 1981 року – місце роботи так і не міняв.

А до цього отримав хороший гарт на армійській службі в Німеччині, де молодший сержант Євген Вейван виконував обов’язки і старшини медроти, старшого операційного медбрата (нічні операції не були там винятковістю) і завідувача батальйонного медпункту, в якому зробив і пристойний ремонт, обладнав протишокову. Так що звільняти хлопця в запас командуванню дуже не хотілося, агітували на понадстрокову, та дуже вже хотілося повернутися в Україну – найкраще на землі місце.

Ще підлітком побував на території ерефії разом із батьками, де за чуваша виходила заміж їхня родичка. І був тоді вражений бідністю, недоглянутістю, сумним пейзажем осель, де два нестругані колики позначали хвіртку, а похилені набік хатки викликали подив і співчуття. Зате на кожному підвіконні стояла банка з бражкою, як символ незгасаючого інтересу до життя. Утім, було там і декілька гарних, веселих будиночків із садком, клумбами, про котрі чи то із заздрістю, чи то із осудом тамтешні мешканці казали: «Там хахли живут!».

Тож коли «рвонула» атомна станція, Євген Петрович ні на мить не замислювався про доцільність власного перебування у постраждалій зоні, в котрій побачив таке, що назавжди закарбувалося у пам’яті, – стежки, що заросли до самісінького порогу. І це було страшно, адже донедавна тут випасалися вгодовані стада, буяли квіти в палісаднику, підростали працьовиті дітлахи. Хоча часу на спостереження у заступника командира реанімаційного взводу Євгена Вейвана не було – треба було транспортувати, надавати серйозну допомогу тим, у кого з’явилися ознаки невблаганного зараження.

– Але і на Вас, Євгене Петровичу, броні, певне, не було?

– Еге ж! Довелося і мені «хапнути» дві виразки, ще дечого. По суті мене вже комісували, та комбат не давав заміни.

– А чому?

– Мабуть тому, що багато співав, як би не почувався, адже хворим не мав права передавати свій острах. Тож так мене і запам’ятали на цих «маршрутах життя» – Женя, котрий співає.

– У Вас є відзнаки?

– Є, бо ж за три місяці немало потрудився. Тож і медаль називається «За трудову доблесть».

– Ви – чорнобилець І категорії. Безперечно, життям, зокрема здоров’ям, ризикували…

– Воно ніби й так, але найдивніше, що всі документи, що вказували на це, раптом «загубилися»… Довелося через суд відновлювати ці папери…

– Комусь це було вигідно: не помітити героя…

– Та як вам сказати. До героїв себе не долучаю, на реактор грудьми не лягав, але не ховався, не шукав, де тепліше й вигідніше, бо інакше себе не поважав би.

– І маєте цим пишатись.

– Ніби й так, але найбільша моя гордість – наші з дружиною діти. Донька моя – художниця, котрій пощастило навчатися у прославленого Бориса Негоди. Син – інженер-механік, з восьми років заглядав до автомобіля, що я ремонтував. Діловий, порядний, до спиртного – ані найменшого потягу. Тож тішимося нині онуками – життя хоча й промайнуло як один день, але вважаю, склалося так, що за нього не соромно.

Фельдшер Євген Петрович Вейван і донині трудиться на «швидкій». Якось навіть і в лікарні лежав, коли потрапив в аварію, поспішаючи на виклик. Досвіду в нього цінного на багатьох вистачить, що, між іншим, на зарплатні не позначається – медиків у нас не балують.

Звісно, на виїздах має тримати емоції на «ціпкові», але відверто негативно ставиться до пияків, які і дорогоцінний час віднімають та ще й, бува, накидаються з матюками й кулаками на тих, хто рятує їх. Та що зробиш – це вже специфіка, від якої нікуди не дінешся.

Наслідки Чорнобиля, зрозуміло, у віці героя нашого нарису таки даються взнаки.

– Може, вже би відпочивали?

– Ой, усе це відносно. Сидіти вдома і чекати на візит дільничного лікаря?

Усе далі Чорнобильська трагедія відходить у спогади. Та щасливий той, хто може сьогодні сказати, як Євген Вейван: «Ми знали, де ми, що робимо і навіщо ми там».

Лариса МАСЛОВА.