Я ЖИВУ В ТАКОМУ РИТМІ

Не так давно фейсбуком поширилася інформація про те, як у квітні 98-го поціновувачі поетичного слова об’єдналися, створивши відомий нині клуб «Ліра». Щоправда, жодного слова про конкретних організаторів, за ініціативи котрих народився мистецький осередок. Та я не про це. Урешті-решт, не про взяття рейхстагу йдеться.

А тоді, навесні 98-го, нас було не так уже й багато. Та ми доволі часто збиралися, щоби поділитися творчими здобутками, зустрічалися із школярами та студентами, виступали в бібліотеках й на виробництвах…

Переважна більшість з нас мала життєвий (почасти непростий) і професійний досвід.

Та невдовзі в невеличкому товаристві з’явилася Марина СЛАВІНА. Молода, гарна, очі горять, ідеї фонтанують нестримним потоком. Вона радше нагадувала отой вихор, що несе свіжість, руйнує камерність й кордони. Віршує, пише картини, складає пісні… Між іншим, саме Марина запропонувала назвати колектив «Лірою». Ніхто й не заперечував, бо справді – в «яблучко».

Випадково я вийшла на (тоді ще невідомого) композитора – 24-річного Ігоря Козу. І коли музика поєдналася з поезією, до нас потягнулася молодь. Коло митців ширшало, про «Ліру» заговорили.

Хоча Марину напружувала декотра академічність зібрань: її душа рвалася (без перебільшення) у політ. Тож за пару років зникла з поля зору одноклубників.

І знову квітень, але вже 2021. Дзвінок від Марини Славіної (це її творчий псевдонім). Запрошує на виставку власного живопису. Звісно ж, іду. Вражена не лише полотнами, а й тим, що людина майже не змінилася.

Все та ж енергія, ні крихти втоми, креатив, нові задуми…

А найприємніше, що в добу економічних й політичних потрясінь, тотального скептицизму, депресії, жахливих вірусів Марина випромінює радість від самого буття, від неповторності навколишнього світу.

Скільки себе пам’ятає, вона завжди жила в якомусь безперервному захопленні мистецтвом. І навіть лютий якутський мороз (батьки приїхали туди будувати Вілюйську ГЕС за комсомольською путівкою) давав привід для відтворення краси земної в її перших творчих спробах.

Безумовно, їй повезло з родиною: тато віртуозно грав на баяні, чудово малював (сама Марина полюбила олівці з двох років), мама була прекрасним читцем й віршувала.

А коли настав час обирати професію, Марина не сумнівалася – вступатиме до художнього училища. Це вже було в Білорусі – на батьківщині тата. Та конкурс туди практично не давав шансів до вступу: двадцять сім чоловік на одне місце.

У дев’ятнадцять дівчина просто на вулиці зустріла свою долю – Ярослава Тимчука. Молодий чоловік в однострої одразу запримітив красуню. Підійшов, познайомилися. Домовилися, що назавтра знову зустрінуться. От на тому (другому) побаченні він і запропонував руку й серце. «Та що ти, – згадала Марина мамині настанови, – хіба це так робиться? Потрібно свататися, дозволу в батьків питати…».

За два дні Ярослав прийшов за вказаною адресою. Марина, не очікуючи на гостя, відчинила двері.

– Хто там, доню? – гукнула з кімнати мама.

– Та тут, – посміхнулася дівчина, – мене заміж кличуть.

– Тож хай заходить, – запросила ненька, – подивимося на нареченого.

Одним словом, статечний, ввічливий, поміркований військовий сподобався їй. Залишилося дочекатися тата з відрядження, щоби ухвалити рішення.

Слава дійсно був надійним хлопцем, у якому, здавалося, абсолютно не було нічого негативного. Марина якось засумнівалася: «Послухай, ти насправді є такий чи тільки позиціонуєш себе таким ідеальним?». На що чоловік серйозно відповів: «Якщо я «позиціоную», як ти висловлюєшся, то я готовий робити це все наше життя».

Сім’я мало в чому змінила Марину. Звичайно ж, двійко пречудових діточок потребувало немало часу, непростої турботи, та вона так і не зуміла перетворитися на таку собі домашню матрону в халаті й фартусі, котра веде розмови лише про кір або ж про ціни на ринку. А їй дійсно страшенно повезло, бо чоловік не переставав підтримувати в усіх її мистецьких уподобаннях.

Але треба віддати належне й Марині – захоплення її аж ніяк не позначалися на якості створюваного нею родинного затишку. Недаремно Ярослав завжди поспішав зі служби додому до своєї «маленької» (так називав дружину), упевнений, що там на нього чекають смачнючі страви, чистота й особлива аура. Отож, із превеликим задоволенням слухав написані половинкою поезії, розглядав акварелі й цілком серйозно стверджував:
– У тебе, Маринко, будуть ще персональні виставки. Ось побачиш!

Натхнена такою щирою оцінкою близької людини, вона розуміла, що все одно треба навчатися, аби удосконалюватися у своїй майстерності. Тож рішуче подала документи спочатку до коледжу мистецтва й культури, а згодом – і до профільної академії.

– А я усюди встигала, – сміється сьогодні, – тому що все це моє.

Зізнаюсь, мене вражала її різнобічність. Мабуть, років із двадцять тому Марина прийшла до мене зі своєю п’єсою. Скажу, що драматичний жанр обожнюю, гадаю, що й трішечки розуміюсь на ньому. Та коли Марина почала читати свій твір, забула про час, про те, що ми сидимо з нею на якихось колодах у садку. Тож по закінченні порадила авторці обов’язково показати це якомусь театру – і це того вартувало насправді. Згодом Марина дійсно налагодила контакти і з театралами, й з кіношниками (бо ж і сценарії писала), та справа ця доволі морочлива: то в неї вимагали, щоби вона відмовилася від авторських прав, то якісь нечесні ділки від кінематографа елементарно викрадали сюжети, залишаючи героїню нашого нарису ні з чим урешті-решт. Але не на таку натрапили!

Марина не опустила рук, продовжувала творити всупереч усьому. Скажімо, навіть змінам, які сталися в її особистому житті. Раптово помер Ярослав, який віддав службі (а був сапером) все: здоров’я, енергію, молодість, перервані жорсткою необхідністю відпустки, вихідні.

Наразі діти розлетілися хто куди, а Марина з восьмирічним онуком Єгоркою (це за її словами, головний мотиватор) хазяйнує в будинку, на городі, працює у шкільній їдальні й продовжує творити, пригадуючи, як колись її Слава, виготовляючи для неї підрамники, купуючи недешеві фарби, казав: «Я щасливий з того, що можу хоча би це зробити для тебе».

З усмішкою згадує, як її, котра виросла в місцині вічної мерзлоти, а пізніше мешкала в сусідній Білорусі, лякали:

– Ой, приїдеш до України – це ж бандерівське логово, дивись, важко буде…

– У цьому логові, – це Марина вже точно знає (більше 30 років живе в Україні), – мене оточують прекрасні люди, до яких за потреби я завжди можу звернутися, аби підтримали чи допомогли… А по-справжньому недобрих можна по пальцях однієї руки порахувати. Втім, останніх віднайдете на будь-яких територіях.

У свій час Марина була лауреатом премії «Золотий лев», її новели друкувалися у популярних журналах під псевдонімом Аврора – Маруссія Славіна.

– Марино, – запитую, – а звідки такі імена?

– Із сімейної історії, – пояснює. – Мама при моєму народженні мріяла назвати Авророю, та не ризикнула – такі часи були, а Маруссією звали мою бабусю. У важкий час (і у війну, і в повоєнщину) на прохання людей розкидала на картах, пророкуючи повернення татів, синів, рідних, тим самим підтримуючи їх морально, даючи надію.

– А, так от чому, Ви, Аврора (ранкова зоря), піднімаєтеся мало не вночі?

– Прокидаюсь о 3.30, о 4-й.

– Не вистачає дня на справи?

– Трохи не так. Зазвичай я поспішаю устигнути помилуватися тим, як встає сонечко, «ухопити» неймовірні фарби світанку, щоби перенести їх на полотно.

– Можливо, й підзаробляєте цим?

– О, ні! Гроші нічого не варті, повірте. Я не продаю свої картини.

– Зберігаєте для домашньої галереї?

– Я не продаю – я їх дарую… У цьому сенс.

– А виставка навіщо?

– Ці роботи – мої діти, а відтак їх не тримають у підвалі: вони належать усьому світові.

На квітневій виставці Марини спостерігала за виразом облич відвідувачів. Подив, захоплення і ще щось таке, що змушує людину замислитися.
Більшість творів Марини Славіної не пишуться у класичній манері. Нестандартність – суть Марининого єства. Як зізнається мисткиня, що «хтось зверху веде мою руку, керує пензлем…».

До олійної фарби додається алебастр, пісок і ще щось там… Та головне – настрій художниці, котра впевнена: «За гроші не купиш захоплення, краси навколишнього буття, кайфу від того, що ти живеш у цьому світі, котрий дарує усе це тобі… А ти на знак подяки – віддаєш усе це іншим… Хіба не в цьому щастя?». У непростий час – така проста філософія.

– Ну, буває ж якась хмарка набіжить, а отже і пропадає натхнення?

– Не знаю. Я прокинулась – і знову живу! Можу писати, малювати…

– І ніщо не може затьмарити?..

– Кажу ж бо, що ні. Я живу в такому ритмі!

Лариса МАСЛОВА.

P.S. На фейсбук якось виставили фото 3-річної дитини-сироти, личико котрої зовсім не нагадує іменинника – слізки капають на тортик. Немало постів викликала ця світлина. Серед них знайшлась і Марини Славіної, яка написала: «А в якому місті цей дитячий будинок?».
За її баченням світу, усі мають бути в ньому щасливими.

Опять пытаются порвать на части
Страну, которую Шевченко воспевал.
И сыпятся на родину напасти,
Которую мой прадед защищал.

Из века в век протягивают руки,
На «рідний край, на мову, на життя».
И терпит мой народ нещадны муки,
За счастие своё, за «майбуття».

Но эта боль еще наполовину…
Рыданье в клочья душу разрывает,
Куда страшней, когда свои – и в спину.
На нас идут войной родные братья.

Россия… Разве ум поверит в это?
Россия, что, скажи, с тобой случилось?
Молчит «могучая» – нет у нее ответа,
«Непобедимая» Наполеоном разродилась.

Заморский доллар заменил ей душу,
Зеленый змий ей тело разлагает,
И жабой черной на добро чужое,
На территории чужие посягает.

Чужие горы ей нужны, чужие реки,
Моря чужие и чужие страны.
И чтоб всегда! И чтоб себе навеки!
Планете всей неся смертельны раны.

Но верить хочется: еще проснется разум,
Уйдет с души проклятие большое.
И будем, как когда-то, братья, «разом» –
Большою дружною семьей одною.
Марина СЛАВІНА.