Історія пишеться не чорнилом

Про Василя Степановича МАТЕЙЧУКА я чула раніше від бійців 309 батальону 48-ї інженерної бригади, збираючи матеріал про весняно-літню ротацію.

Тож коли до кабінету в призначений час зайшов молодий чоловік, я мимохіть подивилася на двері, чи не видно на порозі ще когось, посолідніше.

Та з’ясувалося, що це і є Василь Матейчук – 26-річний командир саперної роти, після чого мені стало ще цікавіше поспілкуватися з офіцером, якого беззаперечно слухаються не тільки строковики, а й підлеглі, що розміняли вже по четвертому-п’ятому десятку.

Василь – не з кадрових. Але характер проявив ще першокласником. Річ у тім, що його мама була заступником директора гімназії, та хлопчина одразу заявив, що навчатиметься в іншому закладі – не під маминим крилом. І в подальшому довів усім, що здатен сам отримувати найвищі бали з мови і математики. А відтак, маючи атестат з відзнакою, успішно пройшов конкурс до Чернівецької фінансової академії.

Утім, безтурботне студентське життя Василь поєднав із навчанням на військовій кафедрі університету ім. Івана Огієнка – тоді юнак з Вижницького району – перлини Карпат, уперше приїхав до Кам’янця-Подільського.

На той час Василь чудово володів автомобільною технікою, бо ж батько – водій важкенних лісовозів не міг не задовольнити синового інтересу до кермування ще з раннього дитинства. Так що нині Василь Степанович за будь-яку інженерну машину сяде без вагань.

Чи готувався він до серйозної служби? Мабуть, що так, бо звик до всього ставитися відповідально. Тож вишкіл завершився присягою і званням молодшого лейтенанта запасу інженерних військ.

З дипломом академії Василь зайняв посаду в районному управління освіти і, зауважте, мав броню як держслужбовець. Якраз тієї пори державою прокотилися грізні майданівські події, за ними – анексія Криму й жорстоке протистояння на сході. І тут Василь знову проявив характер, прийнявши рішення стати добровольцем – піти на контракту службу. Зрозуміло, що начальство не схвалювало такої несподіванки від колеги, батьки ж умовляли не гарячкувати та син був непохитним: він піде туди, де наразі знаходяться найсвідоміші й найпатріотичніші.

В АТО йому призначили зарплатні чотири тисячі гривень плюс ще півтори за «передок» (це вже пізніше військовикам підняли оплату). Та Василя не хвилював матеріальний бік цих перемін. «Я ніколи не жалкував, – ділиться, – бо ж це був мій вибір».

На Донбасі його підрозділ займається усім: бійці облаштовують опорні пункти, «пробивають» дорогу, копають траншеї під свист ворожих мінометних «подарунків», під вогнем і вибухами.

– Роботи на мінних полях також невпроворот?

– Вистачає. Отак Донецьк посередині, а в радіусі п’яти сотень метрів на південь-північ, схід і захід цієї небезпеки нашпиговано…

– І тієї, що з руками і ногами?

– Атож. Буває, працюємо за триста метрів від «сепарів» – лише посадка розділяє. Часом ідеш з двома мінами в руках з добрий кілометр, бо ж машину не заженеш – потрібна тиша…

– Напарниками своїми вдоволені?

– У мене дуже героїчні хлопці – нічого не бояться, готові до найскладнішого. Хотілось згадати й майора Василя Турянського, молодших сержантів Віталія Гончара й Дениса Яновського, а ще Валерія Полевцова, Юрія Яшина, Вадима Ніколишина, Миколу Андрухіва…

– Це ж Ви і в сумнозвісній Калинівці в сімнадцятому разом були?

– Так. Три місяці плече в плече – дві тисячі одиниць боєзапасів знешкодили.

– Уважайте – побратими…

– Так то воно так, але командир я вимогливий – інакше не можна. У вісімнадцятому в Мар’їнці з 24-ю в одній упряжці були. Бої йшли просто поміж будинків, ворожий снайпер тоді декілька хлопців «поклав» з «двадцятичетвірки». Старшину – командира взводу за 20 днів до дембеля убив… Втрати не забуваються. Так що сувора дисципліна в нашій справі – найперше.

– А що необхідно саперові, крім лопатки, міношукача й ножа?

– Віра в Бога. Мужність і чесність. Рішучість – обов’язково.

Говоримо про народжені в середовищі саперів заповіді – такий собі фронтовий фольклор, який, між іншим, проігнорувати – собі дорожче:

– сапер ходить повільно, та його краще не обганяти;

– одна нога там, друга тут – це не про сапера;

– сапер і безпека – дві речі несумісні;

– якість має випереджати кількість;

– сапер помиляється один раз… обираючи професію.

Запитую у Василя Степановича: «А Ви не помилилися?». «Ні, – відповідає, – якщо я приймаю щось для себе, на мене не впливає жодна думка».

Є у героя цього нарису мрія – дочекатися Перемоги і воз’єднатися нарешті із сім’єю: маленькому синочкові потрібен тато. А коли малюк підросте і його запитуватимуть, де був батько у важкий для країни час, хлопчику не буде соромно, бо тато його й насправді робив усе… напрошується слово «можливе» та правильніше буде сказати, «усе неможливе», аби на нашій землі запанував мир.

Лариса МАСЛОВА.