Галина Колісник: “Не треба грошей і нагород, поверніть мені сина”

Галина Петрівна знову й знову прокручує в пам’яті по хвилинах, ні, буквально по секундах, ті півгодини 14 червня 2014 року, коли вона бачила свого молодшенького, Данчика, востаннє. Це було у Хмельницькому, де базувалася його військова частина. Батьки випадково дізналися, що він приїхав у справах, найняли машину, склали валізи з продуктами й вирушили до сина. Дорогою траплялися всілякі перепони, наче щось не пускало, тому приїхали пізніше, ніж розраховували. Часу на зустріч залишилося зовсім обмаль.

Таким закарбувався в пам’яті

Після недовгого спілкування з сім’єю Дан попрощався з батьком та старшим братом, їй же дісталася зовсім маленька часточка обіймів та поцілунків. Матір пригорнула сина до грудей, та його покликали. Дан майже вирвався з неньчиних рук, а вона тільки й встигла прошепотіти вслід: «Синочку, щасливо!». А той, вже відбігши на декілька десятків метрів, озирнувся і з усмішкою мовив до всіх: «Бувайте!».

Саме таким він і закарбувався в її пам’яті назавжди. Бо за чотири місяці по тому командир роти 140 окремого центру спецпризначення капітан Дан КОЛІСНИК загинув під час операції з прориву оточення навколо 32-го блокпоста в селі Софіївка Попаснянського району на Луганщині. 26 жовтня минуло три роки з того страшного дня. Знав би хто, як Галина Петрівна картає себе за те, що сильніше не стисла тоді в обіймах своє дитя, не сказала йому найголовніших слів – як вона його любить і яке це щастя, що він у неї є, не благословила його востаннє своєю материнською молитвою. Шкодує, що не приїхала зайвий раз навідати сина, хоч той і забороняв, що не відправила зайвий раз посилку, бо казав, що в нього все є. Остання посилка, адресована Дану Коліснику, прийшла 25 жовтня, коли він уже був на бойовому завданні. За день його не стало, тож передачу з дому отримали товариші по службі.

Дан – це воїн

– Я дуже важко народжувала Дана, – розповідає Галина Колісник. – Малюк з’явився на світ двічі оповитий пуповиною. Яке це було щастя – взяти ту крихітку на руки, притулити до себе. Хотіла назвати Андрієм, але чоловік Віктор Григорович був категоричним: «Я сам дам ім’я синові!». Обклався якимись книжками, довго їх вивчав, а затим приніс уже заповнене свідоцтво про народження з ім’ям Дан. Медсестри пологового будинку дивувалися, цікавилися, можливо, слово не дописане. Проте чоловіка це не бентежило, він наполягав на своєму. «Дан – це воїн», – сказав він. І цим наче запрограмував сина на військову службу, яка стала сенсом його життя.

А інакше й бути не могло, адже Дан з раннього дитинства не просто слухав, а наче всотував у себе розповіді батька, колишнього розвідника-спецпризначенця, про службу в цьому особливому підрозділі. Хлопчик завжди був організованим, працездатним, відзначався аналітичним мисленням і вмінням приймати самостійні рішення. Тож коли прийшов час обирати професію, вступив до Кам’янець-Подільського військового ліцею, а згодом став курсантом Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, після закінчення якої отримав диплом з відзнакою та золоту медаль за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення». Цього ж 2010 року Дан став на весільний рушничок зі своєю обраницею Анею, а 21 січня 2013-го в подружжя народилися хлопчики-двійнята – Кирилко і Данилко.

«Галю, вставай, сина нашого немає»

– Дан потрапив у зону бойових дій ще на початку 2014 року, але дізналися ми про це аж у квітні – він просто випадково обмовився, – веде далі Галина Петрівна. – Аня, невістка, нічого не розповідала, бо син заборонив. Тоді й почалися оті дзвінки раз на два тижні – він зв’язувався з нами, коли повертався з бойового завдання. Зазвичай це було в глибокому тилу ворога. 24 липня сталася перша втрата в підрозділі сина – під Первомайськом загинуло четверо бійців його роти. Двом з них Дан проводив реанімаційні заходи і навіть зміг їх відкачати. Можливо, якби поранених вчасно забрали, їх би вдалося врятувати…

– Дива не сталося?

– На жаль, ні. І Данику випала страшна місія – розвозити хлопців по домівках, до родин, аби їх похоронили. Згодом мами загиблих солдат розповідали, як мій син падав перед ними на коліна й просив вибачення, що не вберіг їхніх дітей. Він привіз сім’ям речі – все, до останнього, зібрав необхідні документи, аби родичі могли отримати якісь кошти та пільги – словом, зробив усе, що міг. Після цього в нього був страшний нервовий зрив – про це ми з чоловіком теж дізналися згодом від невістки. Потім він набрав роту заново й продовжив воювати. Так ми й жили – від дзвінка до дзвінка. Коли вже дуже було несила чекати, чоловік відсилав Дану смс-повідомлення: «?». І якщо у відповідь приходило: «!», це означало, що син живий і з ним усе гаразд.

– Але настав той страшний день…

– 26 жовтня, коли це сталося, в Україні проходили позачергові вибори народних депутатів, а я була головою виборчої комісії. Я декілька разів набирала номер Дана, але він увесь час був поза зоною. Увечері ми поїхали до Кам’янця здавати бюлетені, а зазвичай це триває до ранку. Повернулася додому зранку наступного дня дуже втомленою, тож прилягла й заснула. Десь годині об одинадцятій мене розбудив голос чоловіка: «Галю, вставай, Дана нашого немає…».

Спочатку я не повірила, що з нашим сином може таке статися. Адже він професіонал, проходив навчання в Канаді, Норвегії, Голландії і зарекомендував себе з найкращого боку, мав нагороди і відзнаки. Аж тут, дізнавшись про наше горе, в дім почали сходитися сусіди, та я забороняла завішувати дзеркала, аж поки не отримала підтвердження цієї звістки. Зателефонувала старшому сину, братам, а сама наче зацементувалася – не могла ні плакати, ні адекватно реагувати на те, що відбувається.

Який же то був жах в аеропорту Старокостянтинова, коли ми зустрічали літак із вантажем 200. Навкруги стояв страшний гул. Відчинився задній люк і перед очима з’явилися дві труни: в одній був Дан, в іншій – Славко Завальнюк. У мене від відчаю відмовили ноги. Не доведи, Господи, якісь матері пережити таке…

Він згорів зсередини

Про останній бій сина Галина Петрівна знає небагато.

– Нам розповіли, що 26 жовтня Дан зі своїми бійцями вирушили на бойове завдання. Їм довелося ховатися в якійсь хатині. Напевне, хтось на них навів бойовиків, бо зовні почали стріляти. Хлопцям вдалося вискочити з приміщення й врятуватися. Син виходив останнім – у нього вцілила кумулятивна граната, він згорів зсередини.., – Галина Колісник затинається…

Потім були похорони. Спочатку з Даном попрощалися в селі Калиня, звідки він родом, а своє останнє пристанище герой-розвідник знайшов у Червонограді, на батьківщині дружини Ані. Згодом батьки поставили пам’ятник на честь загиблого сина в своєму селі, і хоча під ним немає тіла, рідним є куди прийти, аби помолитися, поговорити та покласти квіти. Від того наче легше на душі, наче дитина ближче…

Це не бойові втрати?

– На похорон приїхали товариші Дана по службі, хлопці, яких він відбирав у свій елітний підрозділ з різних куточків України, коли створювався 140 окремий центр спецпризначення. А ще були високі військові керівники, які пообіцяли посмертно присвоїти моєму синові звання Героя України. Проте після цього якось раптово забули про свою обіцянку. Скільки я добивалася, скільки листів написала, аж до Президента, – все безрезультатно. На жоден запит не дали відповіді. Ще мені спочатку призначили пенсію за сина, кілька разів виплатили, а за два місяці зняли. Як сказали працівники Пенсійного фонду, це не бойові втрати… Як таке може бути? Не треба мені грошей і нагород, поверніть мені сина, – плаче згорьована мати. – Якось невістка запитала Дана: «Що буде з нами, коли з тобою щось станеться?». Він, не роздумуючи, відповів: «Про вас подбають!». Сподівався, що про його дітей та сім’ю потурбуються так само, як він потурбувався про загиблих зі своєї роти. Він зробив для них усе, що міг. А що зробили для його родини, чим допомогли? Я не кажу про районну владу, вона про нас не забуває, підтримує матеріально і морально. Це ж хочеться сказати й про керівника ПП «Калинський ключ» Ігоря Гая. Щира вдячність цим людям.

Але як нам, батькам, зрозуміти те, що в нашому селі Калиня є троє атовців, які навіть на свята – чи то День Незалежності, чи День захисника України – не прийшли до пам’ятника Дану, не поклали квітів… Ну й що, що під ним порожньо, але ж пам’ятати потрібно…

Слава героям! Вони того варті!

У Галини Петрівни бракує слів. Добре, що хоч має розраду – телефонні дзвінки та зустрічі з такими ж як вона, матерями загиблих героїв. З двома з них вона підтримує особливо тісні зв’язки – це матері хлопців з роти Дана, які загинули того зловісного 24 липня, – Тараса Якимчука з Рівненщини та Андрія Чабана з Тернопільщини. Ось і нещодавно, у серпні, жінкам вдалося поспілкуватися під час Всеукраїнського заходу «Єдина родина України», який проводився для членів сімей загиблих воїнів АТО. І хоч для учасників проводили чимало цікавих заходів, проте найважливішим для матерів була можливість виговоритися, відвести душу.

Батько ж Дана Віктор Григорович вже вкотре відкриває шкільний зошит у клітинку, в якому записав надиктований сином Гімн військ спецназу. Йому дуже важко, адже він тримає біль у собі. Але бере себе в руки й читає віршовані рядки:

Ми знову йдемо у ранковий туман,

Щоб роботу свою доробити,

Щоб не мала земля незагоєних ран

І дозволила нам відпочити.

А ще Віктор Григорович на листку паперу коротко й стисло вилив те, що носить у серці всі ці роки. Читаймо, пам’ятаймо:

«2014-2017

Три роки від дня загибелі воїнів 8 полку спецпризначення 140 центру Сил спеціальних операцій, еліти Української армії.

24.07.2014 р. – група Дана в нерівнім бою в тилу противника, 12 проти 114 найманців, яких було знищено… Перемога!

Але ціна Перемоги – Василь, Володя, Андрій Тарасик…

26.10.2014 р. – глибокий тил найманців Росії, Луганська область, селище Софіївка. При виконанні спецоперації мужньо загинув і командир-ротний, капітан Дан Вікторович Колісник.

Пам’ятайте та моліться за цих воїнів від Бога.

Слава героям! Вони того варті!».

Дан Колісник з честю виконав свою роботу. Тепер він вічним сном спочиває в українській землі, за яку й поклав своє життя. А в згорьованих батьків залишилося єдине – спогади про свого мужнього сина, який навіки залишився молодим.

    

Нагороди та відзнаки капітана, командира роти 140-го окремого центру спеціального призначення:

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

Орден За мужність III ступеня

Відзнака «Народний Герой України»

Почесна відзнака міської громади «Мужність і відвага» жителів міста Хмельницького (посмертно).

Звання “Почесний громадянин міста Хмельницького” (посмертно).

Звання «Почесний громадянин Кам’янець-Подільський району» (посмертно)

Звання «Почесний громадянин м.Червоноград» (посмертно)

                                                                                                                                                                                                                                Наталя КАМІНСЬКА.