ДЛЯ ЩАСТЯ У МЕНЕ Є ВСЕ

Їх з усмішкою називали «лелеками на даху». Хоча насправді тоді, в травні-червні 1987-го, коли 23-річний Микола СИДЬКО прибув по рознарядці військкомату в чорнобильську зону, було зовсім не до жартів.

«Їдете, – сказали йому і ще 34 хлопцям, – на збір урожаю».

Утім, у травні ще й збирати нема що, та недавні солдати не повинні, зрозуміло, ставити зайві запитання. Отож, на ранок уже вивантажувалися на Житомирщині, в 70 кілометрах від сумнозвісної АЕС.

Звісно, навколо ніякої паніки: нічого не вибухає, не горить, земля не здригається. Два полки – прикарпатський і литовський – один навпроти одного розташувалися у наметах. Раненько за ними приїхали автомобілі, котрі доправляють до станції. А далі кожний на себе натягнув респіратор – і гайда на дах.

– Зачекайте, Миколо, а чим же Ви там займалися?

– Звичайною роботою. Прибирали звідтіля радіоактивний непотріб.

– Але ж це дуже небезпечно.

– Тому й перебували там усього одну хвилину. Та, якщо розібратися, наш солдат з лопатою може зробити все.

– Позначалося це якось на здоров’ї?

– Нічого особливого. Ну, не без того, що голова трохи боліла. І ще якесь дивне відчуття в роті, ніби слина на порошок перетворювалася. Щоправда, нам рекомендували пити багато мінеральної води.

Безслідно, безумовно, це не могло минутися, і вже через роки інвалід війни, чорнобилець І категорії, інвалід ІІ групи Микола Володимирович Сидько змушений був оперуватися, маючи серйозні проблеми з органами травлення, хребтом, ногами… Звичний набір недуг для тих, хто повернувся з тих місць, де вічнозелені ліси, над якими пронісся невидимий смерч, стали рудими.

А вже що-що, а в лісах Микола Сидько знає толк, бо ж народився на Чернігівщині, звідки й розпочався його життєвий і трудовий шлях.

Батьки вчили своїх трьох дітей (згодом двоюрідний брат Юрій став четвертим): «Робота – всьому голова». Тато як сів на бензовоз, так 35 років беззмінно водив його. Мама – і на фермі, й у полі. Бабуся – вдова (чоловік загинув на війні, лише нещодавно прийшла звістка з Білорусі, що похований дід Степан там у братській могилі) навчала малого Миколу траву косити та й різним премудростям сільського буття, а от другий дід – Павло – став украй потрібною людиною у їхньому краї, хоч і повернувся з Другої світової без ноги. Мало хто обходився без цього майстра з перекриття дахів.

Отож, і Микола після восьмирічки не шукав для себе легкої професії, здобувши в Конотопському будівельному технікумі фах спеціаліста з розвідування й прокладання залізничних шляхів.

Каже, що нині на їхній дільниці при цементному заводі подейкують про скорочення кадрів, тож не впевнений, що його це не торкнеться. Утім, як на мій розсуд, було б нерозумно позбутися фахівця, котрий, за словами Миколи Володимировича, «може розібратися з найтоншими дрібницями в їхньому господарстві із заплющеними очима». Товариші, буває, сміються: «Та люди стільки не живуть, скільки ти працюєш на одному місці». А ще поважають свого начальника за людяність, уміння спілкуватися з підлеглими без образ і крику, за надійність і поміркованість.

Власне, його вже давно визнають вербецьким, бо колись, десь одразу після строкової, перебуваючи у відрядженні, вподобав місцеву дівчину Людмилу, тож невдовзі й одружилися.

Сьогодні Микола Володимирович тішиться своєю родиною – двома донечками, онуком. І нема вдома роботи, котру б він не міг виконати. От лише жалкує, що не завжди може вирватись на улюблену рибалку – море справ, через які доводиться інколи «ловити» карася чи судака на… ринку.

А в цілому вдоволений усім: і своєю роллю у сім’ї, і обраною колись професією. Давненько його, «дембеля», начальник штабу їхньої частини в Німеччині вмовляв залишатись на понадстрокову, вважаючи, що з Миколи вийде гарний військовий.

Безперечно, що армійський вишкіл, відповідальність і звичка все доводити до логічного завершення, знадобилися герою нашого нарису в цивільному житті, зокрема і в чорнобильському відрядженні. Згадує, як повертаючись на відпочинок зі станції, щоразу міняли одяг, чоботи, а от автомобіль, котрий доправляв їх до наметового табору, доводилося дорогою (їх перевіряли спеціальні пости) мити по три-чотири рази, стільки на нього «чіплялося» небезпечного бруду. Люди ж витримували, хоча тих, у кого «берів» було понад норму, посилали допомагати цивільному населенню зони, мешканці котрої ставилися до помічників привітно й уважно, називаючи їх героями.

«Та який я, – розмірковує наразі Микола Сидько, – герой? Звичайний козак, який виконував свій обов’язок. Нас таких багато там було…».

Запитайте в нього, скільки колій у своєму житті проклав, навряд чи відповість. Складно порахувати, та й чи є у цьому потреба? Хоча одне Микола Володимирович точно знає – колію до свого щастя він прокладав наполегливо й з любов’ю. Тому й не здивувався моєму запитанню: «Так, я дійсно щаслива людина. Бо маю для щастя усе: чудову родину (а ще, Богу дякувати, живі й батьки), улюблену роботу, Поділля, котре давно стало для мене рідним…».

Старше покоління пам’ятає, що у свій час пісня про «Аиста на крыше» була досить популярною, особливо рефрен:

Аист на крыше,

Аист на крыше –

Мир на земле.

Переосмислюючи ці рядки, можемо з упевненістю говорити сьогодні про колективний подвиг звичайних людей у незвичайних обставинах, ім’я яким – ліквідатори чорнобильської аварії.

Своїм внеском міг би пишатися і Микола Сидько, якби не був занадто скромним, задовольняючись статусом просто щасливого чоловіка. Утім це теж дорогого вартує.

Лариса МАСЛОВА.