Будьмо гідними своїх захисників
Кам’янець-Подільське міське кладовище. Тут, на Алеї Слави, знайшли свій останній прихисток тіла десятків наших захисників. І щоб Алея не перетворилася на проспект, яким курсують сотні автівок, родини загиблих Герої звернулися з проханням до міської влади, щоб обмежити рух автотранспорту у цьому святому місці.
«З відповіддю не забарилися, – каже матір загиблого на війні Костянтина Агапова пані Ольга, – Встановили обмежувальні знаки, при в’їзді на кладовище є детальний план, де, як і куди можна проїхати. Ми вдячні, що до нас прислухалися».
На жаль, ця ініціатива сподобалася не всім. Якось, вчергове провідуючи свого сина, Ольга Степанівна стала свідком, як маневруючи поміж могил, один із батьків теж тут захороненого захисника пан Володимир (з етичних причин прізвища його не називатимемо) впритул під’їхав до надгробку свого сина, який віддав життя за Україну.
На зауваження жінки: «Невже Ви не могли б за кілька метрів залишити автівку і пройтися? Ви ж мало не заїхали на чужу могилку». У відповідь: «Я єду к сваєму сину. А твой что дєлаєт сєйчас?».
– Мій вже майже рік, як тут лежить, – сльози не дали змоги ще щось сказати.
– Іді атсюда, – почула жінка у відповідь.
– Та як же Вам не соромно зневажати ім’я свого сина, який загинув заради України. Ви хоча б тут не розмовляйте російською.
– Я на вашєм собачьєм язикє нє буду разговарівать.
– Наша мова солов’їна, – відказала Ольга Агапова. – І не ми пішли на територію росії вбивати, а вони прийшли до нас… За нашу мову, нашу ідентичність, за наше вільне життя загинули від рук рашистів наші діти.
Та для Володимира це був не аргумент. Поруч із ним була його дружина. Видно, що їй було ніяково за поведінку чоловіка, бо ж не з такими намірами їхали на кладовище. Хотіли теж побути наодинці зі своїм сином, бо вони, як і пані Ольга, теж не хочуть і не можуть змиритися з такою страшною втратою, яку завдав ворог.
Пригадалася й інша історія. Як розповіла Ольга Степанівна, коли ще на Алеї Слави не стояли обмежувачі руху, вона, як і завжди, прийшла на могилку до Кості. Поглядом сковзнула на дві постаті у військовому обмундируванні, котрі йшли кладовищем і пильно вдивлялися у написи на могилах. Один із військових був з пораненою ногою та шкутильгав на милицях.
– Підійшовши ближче, – пригадує жінка, – хлопці запитали: «Не підкажете, де тут знаходиться могила нашого побратима Андрія Твердохліба?». Бачу, що пораненому важко йти. Запропонувала: «А чому б вам не під’їхати, адже нога ще болить, напевно?».
– Я сам сюда пришел, а пацанов привезли на щите.
– Ось цим все сказано. І немає значення, якою мовою це прозвучало. Бо кожного нас тут єднає біль, сльози, невимовний смуток за полеглими нашими синами, батьками, чоловіками, усіма тими, хто віддав своє життя заради мирного сьогодення.
Будьмо гідними своїх захисників, бережімо волю і незалежність України, поважаймо свій народ і його мелодійну мову. Шануймо себе і свою гідність.
Надія ЄРМЕНЧУК.
Автор:
admin
