88-річна кам’янчанка Фелікса Мазур гостя нізащо не відпустить без вечері

За вікном – ранні зимові сутінки. Із 88-річною Феліксою Денисівною розмовляємо про те, якими звивистими бувають стежки людської долі.

Написала «розмовляємо» та й міркую собі, чи правильно це стосовно глухонімої людини.

Нашу бесіду перериває сусід-удівець, який щодня приходить до бабусі Фелікси, аби поїсти. Звісно ж, безкоштовно.

А це днями впустила в коридор приблудного кота, бо ж йому «он, як холодно нині надворі». Катя – дружина бабусиного онука Максима – сміється: «Вона й Вас, госте, нізащо не відпустить без вечері».

Цікаво, з такими життєвими принципами народжуються чи вони за певних обставин стають невід’ємною частиною душі? Але я вже стільки знаю про героїню цього нарису, що є нагода перевірити це.

…У Васьківчиках, що на Красилівщині, мабуть, й не було таких, щоби не співчували молодому подружжю Білокурів: гарненька, міцненька дворічна дівчинка, раптово захворівши, перестала й чути, й говорити. Що вже не робили – і до лікарів їздили, і з бабками-шептухами радилися – усе марно. Тож донька зростала в цілковитій тиші та на самоті, бо ж які подружки будуть водитися з такою… А вже як однолітки пішли навчатися, зовсім погано стало Феліксі: блукала біля шкільних дверей, заглядала в шибки, доки добросердечний директор, запримітивши сумне дівча, не закликав до класу. Та мала нічогісінько не розуміла.

Як і раніше, на пасовиську з неї знущалися через те, що не могла гукнути корові: «Ге-ге!» чи «А куди ж ти, холєро, погналася?! Ось я тобі зараз!». Несвідомі хлопчаки дражнили, кидалися грудками…

У тридцять восьмому мама Фелікси овдовіла: тата-конюха було заарештовано й засуджено до розстрілу.

Якось один історик розтолковував мені, що репресованими могли стати не тільки командири виробництв, начальники поштових відділень, завідувачі клубів, а й пересічні громадяни, котрі часто й грамоти не знали, – достатньо було взятися падіжу тварин на конюшнях, як це вважалося саботажем, за сучасними мірками, терактом, бо ж потужна кавалерія Червоної армії потребувала свіжого поповнення.

Отож, і Антоніна Білокур з трьома дітлахами автоматично потрапляла до списку ворогів народу й підлягала негайному виселенню кудись, де значно холодніше, де на одному квадратному кілометрі можна було зустріти дві-три сім’ї таких же бідаків.

І поневірятися б неписьменній жінці з малечею на чужині, якби не заступився за неї тоді Феодосій Паламарчук, знаний на всю область трудівник, шанований ударник: «Куди ж, – як міг, впливав силою свого авторитету, – з такою мацьотою? Пропадуть бідолашні…».

А незабаром – нова біда: війна. Натерпілися і страху, і голоду.

Після Перемоги повернувся в село директор школи, котрий не забув про дівчинку, що вмивалася слізьми відчаю на шкільному подвір’ї. У сорок шостому, довідавшись, що за п’ятнадцять кілометрів організовують інтернат для глухонімих дітей, власноруч злагодив документи Фелікси, розуміючи, що з матір’ю її ні про що не домовиться (та не хотіла відпускати майже дорослу помічницю з дому), і відвіз дівчину до спецзакладу.

– Не знаю, – пригадує Фелікса Денисівна, – де ще так ставилися (просто, як до рідних) учителі. З кожним працювали так щиро й наполегливо, щоб домогтися хороших результатів.

Дівчині йшов шістнадцятий, а її посадили в підготовчий клас, де опановувала науку малеча. І що вже натерпілася насмішок від неї – не передати. Та для себе Фелікса вирішила твердо: вона будь-що навчиться писати, читати, а може, ще й говорити. Бувало, нічний сторож обходить спальні, перевіряючи, чи все в порядку, і чує крик. А виясняється, це Фелікса продовжує денні тренування: «О! У! А! О! У! А!». «Кричи, кричи! – дозволяє сторож. – Так треба. Все одно ніхто не чує».

За півроку Феліксу переводять до першого класу. Дівчаток ще й навчають шиттю та вишиванню, тож бабуся Марія не пошкодувала продати корову, щоб придбати онуці швейну машинку. На канікулах до оселі Білокурів потягнулися жіночки – кому спідницю потрібно вшити, хтось блузку замовляє юній майстрині…

Три роки збігли, як один день. Повнолітня Фелікса – випускниця, та їй дуже хочеться залишитися тут піонервожатою чи вихователькою. Однак це неможливо: у дівчини немає семирічної освіти, тож іде в помічниці кухара, аби робити щось добре для 82 учнів, яких привезено  сюди в ім’я нового, повноцінного життя.

Згодом заклад закриють з певних причин, а Фелікса повернеться додому на втіху матері, котра, вийшовши вдруге заміж, народить синочка.

Та дівчина мріє про велике місто, де багато молоді, де вирує життя, а відтак таємно від рідних пише листа до Хмельницького та Львівського товариств глухих.

Тоді вона ще не могла знати, що це її доля стоїть на порозі кам’янецького УТОСу – Анатолій був першим, кого зустріла на підприємстві.

Активну, беручку до будь-якої справи Феліксу обирають заступником секретаря комсомольської організації, призначають майстром пошивочного цеху. Ось уже і портрет її на Дошці Пошани. А ще вона виходить заміж. І хоча молода сім’я кочує найманими квартирами, надія на власну оселю, веселий дім з дітками не полишає подружжя. Руки-ноги є, кмітлива голова на місці, навіть мовлення (хай і малорозвинене, недосконале) повернулося – все, як у людей.

З народженням доньки Тетянки з’являються питання, котрі необхідно вирішувати негайно. Старше покоління пам’ятає: після чотирьох місяців декретна відпустка закінчується. Або на роботу, або звільняйся. Фелікса кидається до матері в село. Та, обтяжена господаркою, безкінечною працею на колгоспному полі, новою сім’єю, не може допомогти.

І тут дев’яностолітня баба Марія (це вона продала худобину заради швейної машинки) запрошує молодят до своєї (з однією грубкою) глиняної мазанки: «Будете працювати – щось краще вибудуєте, а я вже глядітиму вашу крихітку».

Це був подарунок долі: ну, хто би навчив дитя нерозмовляючих батьків солов’їній? Окрилені Фелікса та Анатолій, влаштувавшись (вона – на ферму, він – на будівництво) на роботу, дружно взялися за зведення своєї хати. Тетянка підростала, за три роки народився Сашко. Старенька Марія невтомно плекала правнуків, меншого з рук не хотіла випускати – доглядала так, ніби їй щойно виповнилося двадцять.

…У дев’яносто шість баби Марії не стало – якраз Тетяна готувалася іти до школи.

Отже, життя вчергове вносило свої корективи. Тим часом в обласному центрі скликається конференція працюючої молоді з вадами слуху. Доярку Феліксу Мазур також запрошують туди, де вона зустрінеться з колишнім комсомольським лідером, який виріс уже до директора кам’янецького УТОСу. Феліксі пропонують повернутися на підприємство, обіцяючи забезпечити її родину житлом.

«Ти що, – нагримав на Феліксу голова колгоспу, – а хто на фермі працюватиме?! Не відпущу!».

Довелося Анатолію вмішатися в непросту ситуацію: «А от твоя благовірна, котра тепер сидить вдома, й замінить мою жінку на фермі!».

Час минав. Тетяна стала економістом. За Сашкову армійську службу батьки отримали не одну подяку від командування. На «гражданці» синові як класному водієві довіряли далекі автобусні рейси. Сама ж Фелікса трудилася до сімдесяти двох років.

Чомусь у неї так усе складалося, що вона постійно комусь потрібна. До прикладу, в якийсь час Фелікса Денисівна стала доброю феєю для п’ятирічної Оленки, мама котрої трагічно загинула. Отож, опікувалася нею до тих пір, поки тато дівчинки не створив нову сім’ю.

Життя апріорі не буває без випробувань, але, здається, до бабусі Фелікси вони приходили позачергово. Коли тяжка недуга вклала її чоловіка на ліжко, робила все можливе й неможливе, аби врятувати його. Лікар, навідуючи хворого, щоразу дивувався доглянутості того, бо ж у подібних випадках пацієнти, як правило, виглядають вкрай погано.

Взагалі, вивчаючи детально біографію цієї звичайної жінки, мусимо зробити висновок: на її життєвому шляху (і це Фелікса Денисівна стверджує повсякчас) траплялися лише добрі люди.

От і з чоловіком їй пощастило, і з дітьми, і з чотирма внуками та п’ятьма правнуками.

На світанку вона вже клопочеться на кухні: скоро свята, а ще ж треба занести хворій сусідці чогось гаряченького, інша попросила подивитися за її курами. А ще пора дошити синові теплу безрукавку, а правнуку – домашні капці. Ой, не забути ще передивитися учорашні газети і записати покази з лічильника, закрутки підготувати для бійців АТО.

А ще передали їй, що кореспондент має зайти до неї. Про що ж розповідатиме – життя як життя… Головне – любити його.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Днями привітали бабусю Феліксу з прийдешніми святами друзі з клубу людей з особливими потребами – Світлана Веперес, Олена Мирончук, Микола і Галина Харчуки.

От і ламає наразі голову наша героїня – який сюрприз підготувати їм.