ДИРЕКТОР

Коли доводиться бувати в нинішній школі, з’являється нав’язливе бажання повернути час назад, щоб побачити, як дітлашня бігає, радіє, верещить у захваті, первачки скачуть на одній ніжці, а юні Роналди зі змоклими чупринами ганяють м’яча, не «зависаючи» в айфонах, не помічаючи нікого й нічого навколо.
Хоча… не все так і похмуро, в чому переконалася, від’їхавши так кілометрів на двадцять південніше від центру міста. Там теж була велика перерва, і на залитому вересневим сонечком просторому спортивному майданчику практично вся школа вправлялася на турніках, брусах і ще на якихось новомодних тренажерах… Поруч незмінний (майже впродовж п’яти десятиліть) улюблений тренер Володимир Геннадійович Норкін – ще б пак, на обласних спартакіадах його вихованці нижче другого місця планку не опускають.
Неподалік діти обступили музичного керівника, наперебій ділячись враженнями від новенької ударної установки, закупленої нещодавно. Шкільний гурт «Смайлик», до слова, примудрився за сім місяців репетицій стати призером Всеукраїнського фестивалю. Мистецтво тут люблять не на словах. Дивовижні картини, виготовлені з бісеру та іншого підручного матеріалу, прикрашають майстерню ручної праці. Так що тутешнім учням можуть позаздрити їхні ровесники з кам’янецьких шкіл, дозвілля котрих оплачується батьками.

Власне, я так і не змогла з’ясувати, чи є у ходоровецьких школярів гаджети останніх моделей – цим тут під час занять не переймаються.
– А що, нема такої проблеми? – поцікавилася в директора навчального закладу Дмитра Желізника.
– Усі питання, – посміхнувся Дмитро Дмитрович, – принаймні можуть вирішуватися.
Тож коли дзвоник покликав на урок, збадьорений, веселий, енергійний народ охоче розсипався по класах. Чесно, я б сама із превеликим задоволенням бігла б сюди, якби колись у моїй школі були інтерактивні й магнітно-маркерні дошки, цифровий надпотужний мікроскоп, якого нема навіть в жодному медичному закладі області, документ-камера, котра «приїхала» в Ходорівці з Великобританії. І хай хтось тепер скаже, що сільська школа – вчорашній день.
Звісно ж, педагогам треба вміти розпоряджатися цими багатствами, тому робота з колективом наставників є не менш важливою за матеріальне забезпечення закладу.
– А як же Ви, – запитую в директора, – людина доволі молода, скеровуєте людей на об’єднання зусиль, вмінь, прагнень?
– Головне, – розмірковує Дмитро Дмитрович, – не домінувати. Старше покоління, вважайте, генерали освітнього процесу, а відтак можуть ділитися найкращим досвідом з новачками. Молодь у свою чергу допоможе ветеранам розібратися з найновішими напрацюваннями у сфері сучасних технологій – ось такий паритет.
Між іншим, кабінет самого директора не запам’ятався ні розмірами, ні вишуканим дизайном – звичайна робоча кімната, котра ніколи й не замикається, і доступ туди будь-якому працівнику школи вільний: можна взяти без усіляких дозволів книгу, довідник, скористатися ксероксом, принтером, порадитися…
Взагалі колектив у розумінні директора – це і батьки, з котрими узгоджується багато чого, це і громадськість, і меценати в особі підприємців Андрія Ваната, Володимира Бабія (на жаль, покійного) та його дружини Ярослави Бабій, котрі завжди відгукуються на численні прохання адміністрації школи, та й самі проявляють ініціативу, пропонуючи допомогу. Втім, таким і має бути бізнес цивілізованого європейського зразка.
Виблискує на шкільній кухні обладнання з нержавіючої сталі (між іншим, на цій території жодних неприємних запахів), на стінах коридорів оригінальні стенди з безпеки руху (два автобуси щодня привозять сюди малих мешканців Острівчан і Княгинина), розкішні вазони повсюди додають інтер’єру особливого затишку, «круті» питні фонтанчики, пристойні санвузли, котрі покликані також виховувати культуру майбутніх громадян: загальна шкільна атмосфера – це теж частина навчально-виховної діяльності.
Безумовно, успіхи в навчанні тут в пріоритеті. Тож кожний учасник олімпіади знає, що за перемогу отримає премію, яку започаткував директор. А ще Дмитру Дмитровичу дуже хотілося, щоб зіркові виступи на предметних змаганнях надавали б переваги випускникам при вступі, і це було б справедливо – така собі винагорода за сумлінну працю, за жагу до знань та й студентський контингент ставав би більш якісним.
У повсякденних турботах Дмитра Дмитровича Желізника хвилює питання відповідності оцінки в атестаті рівню інтелектуального багажу юнацтва, бо далі це за суттю визначить долю його. І це не лише заради стимулу, а й для того, щоб кожен хлопець чи дівчина, залишивши alma mater, не помилялись би у своєму призначенні, можливостях, перспективах, мріючи безпідставно про якісь оманливі обрії.
Тож найзаповітніше бажання мого співбесідника виростити учня, котрий не поступався б високо професійністю ні вихованцям престижних ліцеїв, гімназій, ні закордонним фахівцям у своїх уміннях удосконалюватися безкінечно.
Що ж, задача надзвичайно непроста, важко й сказати зі скількома невідомими.
– Дмитре Дмитровичу, невже не хотілося котроїсь миті змінити фах, піти кудись, де немає такої відповідальності, де, врешті-решт, зарплатня, гріюча душу?
– Таких думок не виникало. Були шанси піти в бізнес (мої близькі товариші займаються цим) або в політику, та це точно не моє. У мене ж батько й мама, а також сестри, брат, дружина – вчителі…
– Коли після армійської служби прийшли до навчального закладу, чого боялись найбільше?
– Маленьких учнів (сміється). Не знав як підступитися до них з таким серйозним предметом, як історія. З нею не пограєш…
Директорами, як кожен з нас розуміє, не народжуються. Отож, поставила Дмитру Дмитровичу запитання, зажадавши від нього відповіді експромтом: якими трьома рисами має володіти керівник школи? А директор і не попросив тайм-аут, видавши одразу: «Оперативність, поінформованість, людяність». Виходить – в яблучко. Адже дійсно все це пов’язано з тим новим, що сьогодні прийшло в освіту. Скажімо, і нам – індивідуально-інклюзивний процес. Сьогодні в Ходоровецькому закладі навчаються діти з особливими потребами. А щодо введення такого поняття в оцінювання учня як особиста інформація, то в закладі Дмитра Дмитровича давно вже заведено не оприлюднювати негативу в навчання чи в поведінці учнів, улаштовуючи масовий «розбір польотів» – індивідуальний підхід набагато ефективніше.
І фінансова грамотність школярам не зашкодить, погоджується директор – вона як стартовий майданчик у глобалізований світ. Щоправда, підручників з цього предмету поки що нема.
Чи вистачає герою нашого нарису часу на відпочинок, на хобі, можна було б і не запитувати. Дуже серйозна ноша на плечах директора школи, так що й вихідні також ненормовані. Але те. що приносить задоволення, зазвичай не обтяжує.
Ясно, що спілкування з живою природою, яке обожнює Дмитро Дмитрович, випадає не так часто, але все ж сімейна традиція родини Желізників по неділях збиратися у батьківському домі залишається непохитною за будь-яких обставин. Така собі мала педрада, куди одначе сходиться до двох десятків. А ще й сусіди підтягнуться. Та мама, Людмила Францівна, цієї великої родини тільки радіє: «Люди в дім – щастя в нім».
– А до речі, яку батьківську настанову винесли з отчого дому?
– Чесність – всьому голова. У взаєминах з людьми, наодинці з собою, у всьому, чим би не займався.
Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах