УПІЗНАЮ НАШ РІД АНТОНЮКІВ
Робоча п’ятниця добігала кінця. Віктор АНТОНЮК, увімкнувши настільну лампу, за вікном щось ранувато почало сутеніти, узявся за папку з документами, до яких тільки руки дійшли, настільки насиченим і напруженим видався день. Ще б пак. Мав зустрічі з партнерами, з якими підписав угоду про розширення подальшої співпраці у році нинішньому та на перспективу, провів переговори з однією із фірм і домовився про придбання у неї за вигідними умовами для підприємства ще два великовантажних МАNи, вирішив деякі проблемні питання з будівельниками, які займаються переобладнанням ряду управлінських кабінетів, вірніше, одразу трьох поверхів, на гуртожиток готельного типу для тих, хто працюватиме за вахтовим методом, й, насамкінець, поспілкувався з двома кам’янецькими «далекобійниками», які, повернувшись з Польщі, виявили бажання працювати у «Промтехнтрансі».
Ще не встиг розглянути і підписати усі платіжки, інші банківські документи, як зателефонувала дружина Галина Миколаївна й попросила не затримуватися допізна, бути уважним за кермом, мовляв, подивись, який снігопад розпочався…
Глянув у вікно, дійсно, неначе прорвало небо. Густий, лапатий сніг вкривав чистою пухнастою ковдрою подвір’я чималенького автогосподарства, дахи гаражів і автомайстерень, щедро вдягаючи у білі шапки машини і дерева. Снігові він радів. Й не лише тому, що буде вдосталь вологи для озимих, а тому, що його він «заводив» як «моржа» з багаторічним стажем. Ось і назавтра запланував з друзями – любителями крижаного плавання поїхати на став у сусіднє село Михайлівку, набратись бадьорості й позитиву в студеній ополонці.
Передчуття приємного суботнього дня перервав не менш втішний дзвінок. Телефонував із Києва старший онук Антон, який років два тому закінчив «Київську політехніку».
Й одразу: «Дідусю, уявляєш, було нас десять претендентів на одне вакантне місце провідного фахівця у всесвітньо відомій ІТ-компанії, четверо навіть з Португалії, Німеччини і Польщі, але оффер дістався мені. До речі, можеш і Назара привітати, сьогодні його обрали президентом школи…».
Назар, то молодший онук, дев’ятикласник, відмінник одного із навчально-виховних столичних комплексів, теж син Андрія.
«Молодці ж хлопці, молодці, упізнаю наш рід Антонюків – йти завжди попереду, які б труднощі не стояли на шляху до поставленої мети, успішно і наполегливо їх долати, бути в усьому першими», – з гордістю подумки відзначив Віктор Антонович.
А вже вдома, як і передбачав, дружина на «київські» новини відреагувала по-своєму: «Чиї гени діти успадкували? Ото ж бо. Так що мають у кого вдатися». Звісно ж, у чий город «кинуто» камінчик. Адже скільки себе пам’ятає, теж завжди прагнув бути першим. І в школі, і в спортивних змаганнях, і під час строкової служби в армії дослужився навіть до старшини. Був одним із кращих студентів інженерно-економічного інституту, отримані ґрунтовні знання ще й як знадобилися на посаді начальника виробничо-технічного відділу найбільшого на той час у місті над Смотричем автотранспортного підприємства 16808. Що вже говорити про очолюване нині Віктором Антонюком товариство з обмеженою відповідальністю «Промтехнтранс», яке під його керівництвом, без перебільшення буде мовлено, стало флагманом економічної стабільності Кам’янеччини, й не лише.
…Дехто роки рахує веснами, Віктор Антонюк же – зимами. І на це є свої причини. Адже саме майже на початку зими далекого вже 1989 року він очолив чималий колектив колишнього автопідприємства, яке в основному обслуговувало цементний завод. Тривав процес так званої горбачовської перебудови, економічних реформ, торкнулися вони й багатьох виробництв, де керівників почали не призначати, а обирати. Тож коли тодішній директор АТП-16863 пішов на заслужений відпочинок, обійняти вакантну керівну посаду зголосилося аж 11 працівників, Антонюк став дванадцятим і… чужим. Автору цих рядків довелося тоді бути присутнім на тих зборах. Кожен претендент на директорське крісло представляв своє бачення роботи автопідприємства, говорив, як він має ним кермувати, аби воно запрацювало на повну потужність. Словом, багато обіцянок та нічого чіткого. Спрацювала програма «чужого» – вона була конкретною, економічно виваженою, визначеною як на найближчий час, так і на перспективу. І Антонюк переміг.
Нині він пригадує, з яким «спадком» увійшов у першу зиму: переважна більшість вантажних автомобілів були старими і зношеними, ремонтні майстерні давно потребували заміни верстатів і обладнання, кваліфікованих кадрів не вистачало, не на вищому рівні, а вірніше майже відсутні, були побутові умови для автомобілістів. Багаторічний головний бухгалтер підприємства, а нині радник директора з економічних питань Лідія Порфирівна Палійчук розповідає, що молодий керівник тоді не розгубився, не злякався труднощів, а засукавши рукави, підібравши команду однодумців, з притаманними йому ентузіазмом і вимогливістю як до підлеглих, так і до себе, взявся за справу. Дослухався до порад автомобілістів-колег інших підприємств міста, у пошуках інноваційних технологій виробництва, нових методів управління побував у Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехії, активно впроваджував передовий досвід. Невдовзі прийшли перші перемоги і визнання. У нового директора повірили, бо він завжди ставив на перше місце людину праці.
Віктор Антонович зізнається, що шлях до сьогоднішнього успіху був з нелегких. Адже щоб утриматися на плаву у добу економічних потрясінь, постійної політичної нестабільності, жорсткої конкуренції, доводилося діяти рішуче, приймати нестандартні рішення, інколи і ризиковані, тримати під постійним контролем техніко-економічні та фінансові показники. Скажімо, окрім безперебійної роботи на цементному заводі, який є основним партнером, автомобілісти «Промтехнтрансу» працювали на будовах Новодністровської ГЕС, на ряді гірничих виробництв Тернопілля та Буковини, заробляли гроші у сусідній Молдові, відновленні автомагістралі Київ – Одеса, об’їзної дороги навколо Чернівців та інших об’єктах.
Віктор Антонюк розповідає, що нині ТОВ «Промтехнтранс» за правом зайняло свою нішу серед успішних підприємств області, з року в рік збільшує темпи виробництва. Скажімо, у минулому році ним перевезено 3 мільйони 455 тисяч тонн вантажів, що на 215 тисяч тонн більше у порівнянні з 2020 роком. Показовим є і такий факт: частка вантажоперевезень кам’янецьких автомобілістів становить понад 70% від усіх вантажних перевезень Хмельниччини. За рахунок власних доходів постійно оновлюється матеріально-технічна база. Так, за останні 10 років закуплено 47 одиниць сучасної техніки, з них лише у минулому році придбано 7 великовантажних самоскидів і екскаватор. Доречно відзначити, ТОВ «Промтехнтранс» входить у 50 найбільших платників податків у сфері транспорту України. У році, що минув, ним перераховано до бюджетів усіх рівнів близько 14 мільйонів гривень, середньомісячна зарплата на підприємстві за минулий рік зросла на 25%, і у більшості автомобілістів становить 25-35 тисяч гривень у місяць. Крім регулярної заробітної плати, нараховується адекватна винагорода, на роботу людей перевозять безкоштовно власним транспортом, для них працює їдальня з цілком доступними цінами, створені прекрасні побутові умови. Разом з тим не забувають автотранспортники своїх захисників, тих, хто зі зброєю у руках береже наші кордони, мирне небо над головою. Допомагають по можливості матеріально, на свята відправляють їм подарункові набори.
Тож, як кажуть, по праці – шана і честь. Віктор Антонюк – кавалер багатьох нагород за вагомі трудові досягнення, йому присвоєно звання Заслуженого працівника транспорту України, він обирався депутатом місцевих рад різних рівнів. Та найбільшою нагородою для нього є повага і шана від колективу, який він очолює вже тридцять третій рік.
«Працювати з Віктором Антоновичем – одне задоволення, тому можу стверджувати, що він не лише прекрасний і авторитетний керівник нової генерації, а водночас вимогливий і справедливий, людина слова і щедрої душі, вболіває за своїх підлеглих, при необхідності завжди приходить на допомогу», – каже екскаваторник Микола Решетник. Такої ж думки про директора і водій БелАЗа Андрій Антонюк, акумуляторник Павло Олійник, інші працівники.
21 лютого Віктор Антонович Антонюк відзначатиме своє 70-річчя. Безумовно, першою привітає чоловіка з ювілеєм кохана дружина Галина Миколаївна, з якою виростили та виховали прекрасних дітей – сина Андрія, нині полковника прикордонних військ, дочку Ірину, яка пішла батьківською стежиною і стала справжнім фахівцем своєї справи. Пишаються дідусь і бабуся онуками Антоном, Назаром, Поліною і Богданом, їх гарними успіхами. Тож усі вони неодмінно зберуться усією великою сім’єю з іншими членами великого роду Антонюків за святковим столом, щоб вшанувати дорогого їм ювіляра.
З роси й води Вам, шановний Вікторе Антоновичу, на щасливому шляху до славного сторіччя!
Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.
Автор:
admin
