Феномен багаторічної очільниці Кам’янець-Подільського Центру дитячої творчості Галини Коби

Понад тридцять років тому, коли ми з директором Центру дитячої творчості (колишній Палац піонерів) Галиною Никифорівною КОБОЮ розмовляли на вулиці, вона, перервавши бесіду, радісно помахали комусь рукою.

• Це мій Коля, – пояснила.
• Син?, – поцікавилася я.
• Ні, керівник автомодельного гуртка…

Згодом я вже не дивувалася тому, що культорганізатором у Центрі працювала «моя Ніна», а найкращим в області ансамблем займався «мій Володя», головним лялькарем була «моя Алла»…

Феномен колишньої очільниці Кам’янець-Подільського культурно-освітнього осередку Галини Коби полягав у тому, що всі вони – гуртківці, наставники, багатолюдний загін шкільних вожатих міста – були її сім’єю, у котрій кожному приділялася щира увага, за необхідності надавалася допомога, тут терпляче навчали, давали слушні поради, а, бувало, й «знімали стружку», але не образливо, не принижуючи, як це водиться у справжній родині.

Якщо хтось потребував ліків (а це були часи дефіциту), не гаючи ні хвилини, директор одразу вирушала за ними. Її можна було побачити на кладовищі (якщо йшлося про поховання рідні співробітників), у виконкомі, де вона, скажімо, «вибивала» приміщення для шахового клубу, у лікарні біля хворого колеги (хоча її власна мама багато років лежала паралізованою). Правду кажучи, декотрі з тих, про кого так піклувалася директор, виявлялися невдячними, та за кожного з них вона ладна була встати горою.

Про таких, як Галина Никифорівна, зазвичай кажуть – легка на підйом. І дійсно, численні семінари за межами Кам’янця, поїздки з візитами дружби за кордон, безпосередня участь у туристичних зльотах десь у Карпатах або ж на Уралі, виступи, конкурси, методичні заходи були робочою повсякденністю.

…Роки спливали, а Галина Никифорівна залишалася все тією ж вожатою, заспівувачем, завзятою танцюристкою – із прямою спиною, «летючою» ходою, дзвінким голосом. Такою собі типовою українкою – з темно-вишневими коралями на шиї, у вишитій сукенці, на підборах.

Здавалося, що вона й не збиралася виходити з країни дитинства, котра була такою близькою та зрозумілою їй.

Може, через те, що пам’ятала й інше дитинство – з чорними хрестами на фюзеляжах, смертоносними шрапнельними дощами, гігантськими ямами (будинок міг розміститися) від падіння авіабомб, зруйнованим Дніпрогесом, постійними відчуттями голоду й страху.

Понівечені заводські гіганти Запоріжжя лихої воєнної години лякали мовчазною пусткою.

Нібито й недавно вони з мамою, татом і двома братиками приїхала з Летичева у це робітниче селище поблизу алюмінієвого комбінату , щоб збудувати нове життя, радіти кожному дню, милуватися злагодженим звучанням струнних оркестрів, у яких грали звичайні металурги, ливарники, горнові та слюсарі.

От і вона з братами, сусідськими дітьми («Аня й Ваня виросли на наших тапчанах») влаштовували концерти, опанувавши скрипки, мандоліни, балалайки, бігали до школи, допомагали батькам ростити «хрюшок» – у їхньому бараці всі тримали живність у хлівцях, сарайчиках, нашвидкуруч збитих загородках.

Усе це раптово скінчилося улітку 1941-го: тата мобілізували на фронт, з якого він уже не повернеться…

Жінки, діти і вдень, і вночі копали траншеї, котрі віднині мали стати їхніми домівками – місто бомбардувалося безперестанно. Хвора мама не спала, доки її дітлашня з іншими однолітками мандрувала селами в пошуках їжі. Стираючи ноги в піших переходах, напрошуючись у «товарняки» (часом їздили просто на їхніх дахах, ризикуючи життям), тікаючи від переслідування, міняли все, що можна було знайти вдома, на бодай якісь нехитрі харчі. Вся надія була на дядька Петра – чоловіка з інвалідністю, якого не взяли на війну, своєрідного ангела-охоронця, що «керував» командою голодних, замурзаних дівчаток і хлопчиків у цих небезпечних рейдах.

Тоді вони ще не знали, що під кінець окупації фашисти знищували все та всіх. Отож, і опинилися в колоні, котра одного ранку потягнулася у невідомому напрямку. За ними пильно стежили вершники у мундирах зі свастикою, гелгочучи: «Русі швайне в-е-е-к!». Проминули Хортицю, уночі дійшли до околиці села Широке – німецької колонії, звідки з початком Другої світової усі були переселені радянською владою до Сибіру й Казахстану (крім однієї жінки – буває ж таке!).

Так от, коли перші будівлі замаячіли попереду, раптом щось сталося – охоронці один аз одним пощезали. А дядько Петро вже командує: «Усім! Бігом! У балку! Ховайтеся!».

Глибоченний яр зверху закритий переплетеним верболозом та шипшиною. За лічені секунди натовп «розчинився» на дні. Зранку починають заглиблюватися – кожна родина копає землянку, тож у найкоротший термін тут «виростає» поселення. Овочі роздобуваються на сусідніх полях, навіть ховрахи змушені ділитися своїми запасами зерна. Отже, хай і під землею, але життя продовжується.

Коли Запоріжжя звільнили, ходили провідати барачне житло в селищі №8, та від нього залишився лише камінь з фундаменту. Утім, це ще не був кінець бідам. Старшого брата Галини – вісімнадцятирічного Колю – взяли на місячні курси саперів, адже навколишні поля, нашпиговані мінами, потрібно було повертати до життя.

Галя з родичами – мамою, молодшим братиком, бабусею, тіткою, її дітьми жили все ще в Широкому. Під вечір 22 березня 1944 року у село приїхали дві підводи зі страшним вантажем: на одній – загиблий юний сапер Коля, на другій – його товариш: підірвалися на одній міні.

…У Чортківській міліції служив вітчим Галі. Тож родина й переїхала сюди. Тут дівчина й школу закінчила, й долю свою зустріла. Молодий, утім, з непростим бойовим досвідом (на війну потрапив у сімнадцять, дійшовши до Праги і Берліну) офіцер Дмитро Коба квартирував неподалік. Він давно вже спостерігав за жвавою тендітною старшокласницею, яка вихором проносилася вузькою вуличкою. А коли напередодні 1 Травня з дому Галини потягнулися юні господиньки з кісками, несучи на витягнутих руках тарілки з холодцем, лейтенант Мітя зметикував: «Є нагода познайомитися ближче».

– То коли і де ви збираєтеся?, – підійшов до сусідки.

– Із записки дізнаєтеся! – була відповідь. – Шукайте її на городі вашої хазяйки…

«Тумбочка» (таке прізвисько мала остання) довго не могла забути шкоди, що наробили хлопці-квартиранти, витоптавши виплекані нею помідори у пошуках звісточки від Галі.

Вступивши до педінституту, Галина незабаром стала дружиною Дмитра, котрий, як згадує вона, за п’ятдесят шість років спільного життя слова поганого не сказав, не дозволив навіть відра з водою підняти. Це був лицар, який у всьому підтримував свою половину.

– У нас не було весілля у відомому сенсі цього слова, – посміхається Галина Никифорівна. – Так, скромна вечірка. Наречена в сарафанчику на бретельках, а найдорожчим подарунком стали фільдіперсові панчохи…

Дмитро Васильович Коба був одним з тих, хто стояв біля витоків створення Кам’янець-Подільського військово-інженерного училища. Разом з Галиною Никифорівною виростили хороших дітей (син став також військовим, донька – інженер, закінчила Львівський політехнічний). Повиростали четверо онуків, народилося сім правнуків…

• Наскільки я знаю, – уточнюю деталі, – Ваш трудовий шлях, Галино Никифорівно, розпочинався не в місті над Смотричем, і Ви вже до переїзду сюди мали відзнаку «Відмінник освіти України».
• Авжеж, – героїня нарису знову поринає у спогади, – служили ми з Дмитром Васильовичем у НДР – Потсдам, Франкфурт-на-Одері та інші містечка Німеччини. Трудилася там і бібліотекарем, і у школі історію викладала…

Ну, бібліотека (хай це зрозуміє й читач) завдяки Галині Никифорівні стала зразковою. Обожнюючи книгу, вона й нині цитує шевченківські поеми, поезії Франка, Українки, Пушкіна. Пам’ятали її і в школах Львівщини, де все робилося нею з вогником, не «від» і «до», а так, щоби «запалити» й інших.

Тож недаремно один із найсуворіших завідувачів відділу освіти Микола Микитович Продеус, підбираючи кандидатуру керівника ЦДТ, вгадав з нею на більш ніж сто відсотків. І не тільки тому, що Галина Никифорівна, відповідаючи на запитання: «Ваше хобі?» була завжди впевнена, що ним є її робота. А ще й тому, що їй, дитині війни, все життя хотілося дарувати молодшому поколінню щасливу реальність, у якій є все: улюблені заняття, фантастичні подорожі до мрії, захоплюючі зустрічі з незвіданим, а головне – відчуття, що у велику життєву путь ти вирушаєш зі справжнім надійним дорослим другом.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Якщо ви ніколи не бували в гостях у Галини Никифорівни Коби, не переймайтеся – заходьте до будь-якого під’їзду величезного будинку: в кожному щонайменше три-чотири її учні…