Ігор Гай:”Допоки закриватимемо очі на корупційні схеми, можемо залишитися без землі”

Сільські трудівники належать до працівників особливої категорії. За роботу беруться з настанням ранньої весни, а результати отримують наприкінці осені. Якщо врожай видається багатим — радіє душа хлібороба, а коли не вродить — селянин теж не падає духом. Знову стає до роботи, щоб закласти надійну основу вже майбутнього врожаю, бо в цьому сенс його життя, добробут сім’ї і родини. Село так жило і житиме завжди. Отож, яким видався рік нинішній для трудівників аграрної галузі, ми вирішили поцікавитися в хлібороба з діда-прадіда, директора ПП «Калинський ключ», депутата районної ради, голови Асоціації «Сільськогосподарські товаровиробники Поділля», члена Всеукраїнської аграрної ради Ігоря ГАЯ.

– Ігорю Віталійовичу, як жнивувалося трудівникам «Калинського ключа»? Який економічний зиск отримало господарство в цьому році?

– Якщо говорити про кількісні показники, то не можу бути незадоволеним. Правда не на всі 100%. Гарно в ПП «Калинський ключ» зародила пшениця, середня урожайність якої становить 65 ц/га. Ми отримали непогані показники з ріпаку, він видав на круг по 35-40 цнт. Понад 40 ц/га збирали урожай соняшнику. Меншу врожайність показав ячмінь – до 40 ц/га. Прогнозуючи цінову ситуацію, цьогоріч вирішили сою та кукурудзу не сіяти.

Що ж до фінансової сторони, тут картина не така райдужна. Якщо минулого року наше господарство продавало соняшник по 11 тисяч гривень за тонну, то цього року – по 10,2 тисячі, це при тому, що й курс долара виріс з 25,1 до 28,3 гривні за долар. Ось вам і економічний зиск.

З кожним роком витратна складова на гектар поля збільшується. Маю на увазі здорожчання паливно-мастильних матеріалів, запчастин, засобів захисту рослин, мінеральних добрив.

До прикладу, якщо селітра торік коштувала 7 тис.грн, то цьогоріч ми її вже купляли по 9,3 тис.грн, нітроамофоска – 15-18 тисяч гривень у порівнянні з минулорічними 9-10 тисячами тощо. А ще ціни на запчастини, засоби захисту рослин – всі вони прирівняні до курсу долара, який теж росте.

Виживати стає теж дедалі важче через жорстку конкуренцію з великими агрохолдингами. Ця гонитва, з одного боку, заставляє нас працювати краще. Але при цьому, як не прикро казати, стимулює на оптимізацію.

– Що маєте на увазі?

– У невеликих господарствах задіяно у виробництві до двадцяти працівників. До прикладу, якщо раніше працівник міг не вийти на роботу чи піти додому раніше, бо йому теж треба обійти своє домашнє господарство, то нині ставляться жорсткіші умови. Людей залишається менше, але вони виконують той же обсяг роботи і, відповідно, отримують більшу зарплату. Зростає зарплата – зростає й відповідальність. Нині селяни за 5-6 тисяч не будуть працювати. Вони хочуть мати достойний заробіток – понад 10 тисяч. Такі виплати можуть дозволити собі великі агрохолдинги, через те, що мають великі об’єми гектарів в обробітку.

– Як показали цьогорічні жнива, урожай в малих господарствах видався не гірший, ніж у великого агробізнесу. Чому ж тоді є різниця у зарплатах найманих працівників?

– У великих аграрних компаніях робота поставлена по-іншому. Там виробничий механізм крутиться цілодобово. До прикладу, в гарячу жнивну пору в них на кожному тракторі працює по три трактористи у три зміни. Механізаторам підвозять харчування, паливно-мастильні матеріали. Організовують проживання. І хоча розцінки в них менші, та за рахунок об’єму виконаних робіт, працівники агрохолдингів мають кращі зарплати. І зрозуміло, той, хто хоче заробити, завдячуючи своїй працелюбності, досягає непоганих результатів.

Бо ті, хто не витримує таких темпів, або йдуть у невеликі господарства, нарікаючи на низькі зарплати, або випробовують долю за кордоном.

– Тобто гідної зарплати у фермерських господарствах не дочекатися?

– Хто не боїться працювати, може отримувати гідну зарплатню і в невеликих сільгосппідприємствах. Вивільняються ті, хто боїться роботи. За кваліфікованого, сумлінного працівника в сільському господарстві йде жорстка конкуренція. Я більш ніж переконаний, що нині в Україні в сільському господарстві досвідчений відповідальний працівник у місяць теж може заробляти в середньому по 500-1000 доларів. І немає значення, чи це тракторист, зварювальник чи простий різноробочий. У державі відчувається гостра нестача кадрів. Люди шукають легких заробітків, мало хто хоче пов’язати свою діяльність з сільським господарством. Особливо це відчутно в приміських селах. За ідентичну зарплату, до прикладу в 5-6 тисяч гривень, людина вибере роботу в місті. Як дехто каже: «Хоч на дорогу потрачу до двох тисяч, але в місті я при посаді». Ось цього мені не зрозуміти. Який толк з твоєї адміністративної посади, коли ти не можеш гідно забезпечити свою родину?

Дві сторони медалі мають і заробітки за кордоном. Заробітчани у першу чергу враховують матеріальну сторону. Виїжджаючи за кордон, вони змушені залишати свої родини. А щоб там заробити більше, доводиться майже на всьому економити: на харчуванні, на нормальному проживанні тощо

– І який вихід із цього замкнутого кола?

– Варто, щоб держава повернулася обличчям до людей. Не пресувала аграрний бізнес. Тоді ми самі зможемо через соціальні угоди допомагати розвиватися селу, оновлювати машинно-тракторний парк і створюватимемо нові робочі місця. Тоді й молодь не буде виїжджати з рідного дому.

– А хіба діючі державні програми підтримки аграрного бізнесу – це не суттєва підмога у веденні сільського господарства?

– Хто вам сказав, що ці програми дієві? Запитайте будь-якого аграрія, що він думає з цього приводу.

До прикладу, нині діє державна програма зі здешевлення вартості придбання вітчизняної техніки. Але техніка ця не відповідає тим вимогам, які потрібні для обробітку грунту. І механізатори неохоче беруться з нею працювати. Хто хоче робити на тракторі, в якого защораз потрібно міняти агрегати. Причіпна техніка є недовговічною, швидко виходить з ладу. І за час поломки тракторист гроші не отримує, йому платять за виробіток. Тому й прагнуть механізатори працювати на сучасній техніці закордонного виробництва, яка в рази дорожча за вітчизняну, а також проста у налаштуванні та використанні. Завів трактор і працюй. Головне, щоб не натискав кнопки, як на піаніно (сміється). В разі чого, коли, приміром, щось пішло не так, можна зателефонувати у сервісні центри й отримати консультацію.

Шкода, що в Україні нову імпортну сільгосптехніку мають змогу купувати лише економічно потужні господарства, переважна більшість середніх за потужністю сільгоспвиробників змушені купувати вживану. Це свого роду теж ризик. Бо «беушна» техніка, яка вже відслужила 5-7 років, теж може ламатися, адже її матеріальний ресурс вичерпується. І ми йдемо на додаткові витрати, але не отримуємо з цього зиску.

І якщо навіть брати програму здешевлення, яка діє в Україні, то вона поширюється лише на вітчизняну причіпну техніку, а не на трактори. Згідно з нею, аграрій може отримати 20% відшкодування. Але за цими цифрами ховається купа підводних каменів. Все дуже завуальовано. Маркетингові ходи йдуть і в Уряд. Та не вірте тому, що пропонують 40% відшкодування вартості. Це все одно, що вам обіцяють безкоштовний кредит.

Ось і виходить парадокс. Система не те що недосконала, а й узагалі побудована таким чином, щоби створити ілюзію допомоги. Простим аграріям не вистачає ані знань, ані досвіду, ані допомоги, щоби претендувати на підтримку держави. Красиво розписані програми так і залишаються лише на папері. А якщо ці кошти й виплатять, то лише комусь зі своїх, наближених. Простому аграрію вони навряд чи дістануться.

– Ігорю Віталійовичу, поряд із рослинництвом Ваше господарство займаєтеся тваринництвом. Утримуєте поголів’я великої рогатої худоби. Нині мало хто береться за цей напрямок сільського господарства. Можливо, тут держава краще підставляє своє плече?

– А Ви як гадаєте? Якби були дієві дотації, то тваринництво піднімалося б, а не занепадало. Сьогодні в районі залишилося п’ять тваринницьких ферм. На мою думку, і це ще не кінцева цифра.

В Україні, якщо приходить великий інвестор, то він намагається вибудувати модель прибутку від швидкого обороту капіталу. Прийшов, посіяв пшеницю, ріпак, кукурудзу, соняшник, сформував експортні партії, перевалив на судна – от і весь бізнес. Але він остерігається вкладати у м’ясне скотарство, молочну галузь, де оборот капіталу – не півтора року, а 5-8. А якщо не має впевненості, що за цей час окупить свої інвестиції, а потім почне заробляти прибуток, то який йому сенс вкладати гроші в цей сектор?

Наприклад, ми в «Калинському ключі» від ведення тваринництва маємо майже нульовий зиск. Надої в рік на корову складають по 6-7,5 тисячі літрів. Здавалося б, непогано. Реалізація молока коштує 8,5 – 9,5 гривні за літр. Але з цієї цифри заберіть ПДВ (1,67 грн), а якщо порахувати всі затрати на зарплату, корми, електроенергію, паливно-мастильні матеріали тощо, то ми в цю суму не вкладемося. Повинна бути жорстка економія.

Сьогодні є гарна програма із відшкодування 50% будівництва ферм. Для того, щоб отримати цих 50% (а ще забрати від них ПДВ), потрібно мати проект, який треба затвердити через міністерство (це ще 100-150 тис.грн). Ферма обійдеться в 3-5 мільйонів. Через який період вони окупляться, коли така низька рентабельність по молоку?

Тому-то й відмовляються невеликі господарства від такої допомоги. Вважаю, що потрібно робити прибутковою галузь, тоді й дотації не будуть потрібні. Влада має перейматися проблемами більшого масштабу, аніж створення незрозумілих програм. А поки кошти виділяються на незрозумілі програми, Україна ризикує скоротити значну кількість поголів’я ВРХ, або взагалі залишитися без тваринництва.

Я є членом Всеукраїнської аграрної ради, на основі якої заснували Перший всеукраїнський кооператив, очолюю Асоціацію «Сільськогосподарські товаровиробники Поділля», тож доводиться часто спілкуватися з аграріями. На жаль, зараз простежується тенденція, що досить багато сільгосппідприємств припиняють діяльність. Це стосується не лише нашого району, а й усієї України. Аграрії, які мають в обробітку 500-1000 га землі, не бачать перспективи ведення справи. Тож аби не лишитися зовсім біля розбитого корита, продають за нормальні кошти бізнес у сільському господарстві. Якби так все було добре в цій царині, такого б не сталося. І як дехто каже, що аграрії жирують, роз’їжджають на джипах, то чи так би легко люди прощалися зі своєю справою. Якщо аграрій так розкошує, то навіщо йому спилювати гілку, на якій сидить?

– Тоді така ситуація на руку латифундистам? У їхніх планах – скупити всю землю?

– Ми йдемо до того. Допоки ми будемо мовчати й казати, що у нас в державі все добре, закриватимемо очі на корупційні схеми, можемо залишитися без основного національного багатства. Нас може чекати плачевна участь Бразилії та Аргентини, де скупили землю й потім диктували свої умови. Там усі заводи перестали працювати, що зараз практично відбувається й в Україні. До прикладу, на Кам’янеччині не стало ні цукрового, ні сокового заводу, ні м’ясокомбінату… У нас з цього вже нічого немає. А це щонайменше на кожному із них – по п’ятсот робочих місць.

– Виходить, що говорити про ринок землі поки що не на часі?

– Я за ринок, але за цивілізований. Я за ринок, де землю купуватимуть ті, хто буде на ній працювати, а не перепродувати її. На жаль, сьогодні земельний закон у Верховній Раді підганяється саме тими політичними силами, які хочуть її перепродати, а не вирощувати на ній хліб.

Я за створення державного земельного банку, де українському аграрію можна було б купити 100-200 гектарів і щоб він спокійно працював на ній. Бо нині український фермер не може конкурувати з великими холдингами. У нього настільки обмаль обігових коштів, що він не може придбати сучасну техніку й користуватися новітніми технологіями, а не те, що землю купити.

На перший погляд, здавалося б, у нас все добре: гарно зародила нива, на полях працює сучасна техніка, зарплати селяни отримали непогані. Але ми дуже контрастуємо з іноземними аграріями, з їх стимулюванням, державницькою підтримкою, допомогою. У будь-якій чи то європейській, чи американській країні хлібороба поважають і цінують набагато більше, ніж у нас. Сільське виробництво отримує солідні дотації. Там розуміють, що це годувальники. Перед аграріями завжди відкриті будь-які державні інституції. Хотілося, щоб і в нашій державі повага до мозолястих селянських рук, які на чорній землі плекають білий хліб, була не голослівною, а дієвою, бо сільське господарство сьогодні залишилося чи не єдиною галуззю економіки, де Україну можуть сприймати як конкурентоздатного партнера.

Надія ЄРМЕНЧУК.