Думала, що це остання зміна
Про лікарів пишуть доволі часто, численні подяки від вдячних пацієнтів постійно публікуються на шпальтах періодичних видань. Останнім часом про них навіть знімають телесеріали — і це не дивно, бо ж здоров’я — фундамент процвітання цивілізації. Та в переддень свята медичних сестер менш за все хотілося бачити в них такий собі безликий персонал. Ось із таких роздумів і починається наше знайомство з палатною сестрою дитячого відділення центральної районної лікарні Наталією РЕВАКІВСЬКОЮ.
— Наталіє Василівно, було б неправильним вважати медичну сестру лише виконавицею волі лікаря…
— Мабуть, що так.
— От, до прикладу, Вам після закінчення училища 2001 року довірили в пологовому відділенні найдорожче…
— Так, з перших годин появи на світ малюка на сестер палати новонароджених покладалися обов’язки, пов’язані зі збереженням цього скарбу. Стрес був неабиякий. Спочатку думала, що все — це моя остання зміна. А нині ми з напарницею опікуємося сорока дітьми — від одного місяця до 18 років. Тож нудьгувати, як розумієте, ніколи.
— Бо ж Ви не лише палатна…
— А ще й постова та маніпуляційна сестра.
— Отож, як кажуть, три в одному — розслабитися неможливо.
— Можу собі це дозволити лише у відпустці, бо після добової зміни ще й на другий день прокручую в голові все, що відбувалося напередодні, подумки вирішую, що ще можна зробити для більш ефективного одужання підопічних.
— Тобто версія про механічне виконання розпоряджень лікаря відпадає?
— Саме так, адже успіх лікування тримається на трьох китах: велика відповідальність, небайдужість, ну, й любов до своєї професії.
— Той, хто не має останнього, не затримається тут?
— А Ви як думаєте? При такій зарплатні… Справжня відданість справі не може обчислюватися в гривнях.
— А хто чи що допомагає Вам витримувати таке непросте навантаження?
— Вдячна колективу, зокрема, завідувачу відділення Ніні Володимирівні Гузак – вона, як мама: справедлива, завжди допоможе, розрадить. Неабияк підтримує й старша медсестра Лариса Михайлівна Пяскорська.
— Це, дійсно, дуже важливо — мати однодумців, надійних колег…
— Ті, хто вже пішов на пенсію, щиро сумують за нашим колективом. Це вже команда, без якої, як у пісні співається, «нам не жить».
— Наталіє Василівно, окрім роботи, маєте якесь хобі? Судячи з Вашої зовнішності й фігури, Ви не забуваєте про спорт.
— Атож, є такий вид — городній фітнес, дуже популярний у нас, у Заліссі. А ще моє захоплення — донька-підліток, якій потрібно приділяти чимало уваги.
— Педагогікою Вам, напевне, доводиться займатися й на роботі?
— Обов’язково. А ще потрібно мати навички психолога, дипломата — цього вимагає необхідність знаходити спільну мову, взаєморозуміння з малими пацієнтами, які бувають і неслухняними, й вередливими, й роздратованими, а то ще й позбавленими батьківського піклування. Та й сучасне покоління матусь потребує особливого підходу. Іноді докладаєш чимало зусиль, аби переконати їх не довіряти сліпо кожній інформації в мережі.
— А тим, хто сьогодні-завтра прийде на роботу в лікувальний заклад з дипломом медсестри, що хотіли б побажати?
— Гарного здоров’я і терпіння, терпіння… А при першій зустрічі, насамперед, наголосила б: ми не маємо права на помилку…
Лариса МАСЛОВА.