СВІТЛАНА СЛАБІНСЬКА: БРЮССЕЛЬ – КАМ`ЯНЕЦЬ… ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Смерть генерального директора фабрики «Каммед» Валерія Слабінського неабияк стурбувала масу кам`янчан. Чесно кажучи, багато людей ще й досі перебуває від тієї події у стані стресу. «Як же так? Молодий, енергійний, талановитий, з колосальними зв`язками у медичних колах, не мав заздрісників і ворогів, дуже багатьом допомагав, мав за що поправити здоров`я… Чому так могло статись?». Цікавило і досі перебуває на вустах запитання: «А що ж буде далі з фабрикою, яку Валерій Володимирович задумав, створив, виплекав, розвинув?». Яка має широкий асортимент продукції та величезну кількість її споживачів як в Україні, так і за її межами.

Та й багато родин у місті над Смотричем тісно пов`язані з «Каммедом». Деякі трудяться в компанії впродовж десятиліть, і це не те, що зветься джерелом доходів. Це система координат. Зміст їхнього життя. Зі Слабінським вони починали… Пройшли такий складний, тернистий шлях, а тут його нема… Так і до краху недалеко. Думки в усіх були різні. Але тривожних – чомусь більше.

Кам`янець, звичайно, місто велике, але не такий він уже і неосяжний, щоб щось у ньому приховати. Спостережливі місцеві аналітики поширили чутки, що тепер «Каммедом» почала опікуватися єдина донька покійного Валерія Володимировича. Мовляв, дівчинка розумна, смикалиста, з харизмою.

Валерій Слабінський просто всіх зачаровував собою. Високий, статний, завжди усміхнений, привітний. Інтелектуал. З ним цікаво було обговорювати будь-які теми. Його магнетизм, невидимий, легкий, але потужний, притягував людей. І ось найголовніше про Валерія Володимировича – йому вірили і він ніколи не підводив. І що ж такого донька унаслідувала від батька і які якості у неї такі є, що дозволяють продовжувати його справу?

Проста, банальна логіка не залишила нам вибору познайомитись зі Світланою СЛАБІНСЬКОЮ і поставити їй кілька запитань.

У своєму робочому кабінеті нас зустрічає молода, приваблива, зі смаком одягнена, ввічлива, тактовна пані, що дуже схожа на батька (народна прикмета: «Коли донька схожа на тата, то буде щасливою». Запрошує присісти до кави і до розмови. Починаємо і те, і інше.

– Світлано Валеріївно, причина смерті Вашого батька обростає різного роду чутками. Розумію, що «ріжу по живому», від чого він пішов у засвіти?

– У батька була онкологія. Рак легенів четвертого ступеня. Хвороба проходила у такій формі, що папа сам не зрозумів, що з ним відбувається. У нього заболіла спина. Зробили обстеження. І як грім серед ясного неба… Він не повірив у те, що почув. Папа взагалі у мене по життю великий оптиміст. І почував себе ще досить непогано. Працював, управляв «Каммедом», складав плани. Коли мені повідомили про його хворобу, я відчула, що треба летіти. У цей час я вже понад сім років проживала в Бельгії та обіймала посаду офіцера з партнерських зв’язків з інституціями Євросоюзу в офісі ООН в Брюсселі. Робота дуже відповідальна – писати стратегії, готувати плани співпраці з новообраними єврокомісарами, створювати мережі з депутатами Європарламенту тощо. До останньої посади я йшла 15 років, 10 з яких працювала в ООН у Києві. Останнє, що я робила перед відльотом в Україну, – організовувала візит Генерального секретаря ООН…

Папа був моєю найріднішою людиною, він розумів мене без слів, завжди підтримував усі мої мрії та вчив, що нічого немає неможливого. Саме в той день, коли я з невеличкою валізою переступила рідний поріг, папі стало гірше. Його терміново відправили до Києва. У нас з папою був дуже сильний емоційний та енергетичний зв`язок. І можете собі уявити, не буду вдаватись у подробиці, що довелось пережити за ці два з половиною місяці, коли він згасав на моїх очах. Папа вже не міг говорити. А в ті моменти, коли лікарі робили нам можливість тридцятисекундного спілкування, він не залишав мені настанов, інструкцій, що далі робити. А просто до останнього подиху папа рвався на фабрику…

– Що стало тригером того, що Ви вирішили залишитися та далі розвивати «Каммед»?

– Першочергово я не могла про це думати, все в голові змішалося. Уже на другий день після похорону пішла на фабрику. Зайшла у папин кабінет. Тут і досі залишається все на тих місцях, як при ньому. Ось колекція фотоапаратів, що він наполегливо збирав, як усе інше, що він полюбляв і робив з таким же ентузіазмом і завзяттям. Ось скрипка (ред. Валерій Слабінський віртуозно володів цим інструментом), на тому ж самому місці портативна друкарська машинка, на якій власноруч набирав кандидатську дисертацію. Ось фотографії. А тут, у шафі, – табличка «Радник генерального директора». Папа хотів, щоб я радила йому з міжнародних питань. Я все казала: мені не до того, в мене є своя робота та свій шлях. Тоді, після семи років життя в Брюсселі, я нарешті досягла власних вершин – отримала роботу своєї мрії на європейському рівні та бельгійське громадянство. У мене не було в планах повертатися назад в Україну.

Усе змінила папина смерть. Наступив такий момент, що я застрягла між двома країнами…

Я обійшла цехи, інші приміщення, поспілкувалась з колективом. Функціонування фабрики вимагало невідкладних дій і рішень. Спочатку я завантажила себе роботою, аби втекти від болю, нащупувала потроху, що робити далі. Вирішила поїхати до Києва на Всеукраїнський конгрес хірургів, аби самій відчути середовище та атмосферу лікарів. Там хірурги підходили і запитували: «А що, фабрика продовжує працювати? Після Слабінського вона не закрилася?». Я побачила на власні очі, наскільки важливим було те, що робив папа, та як усі зраділи, що ми нікуди не поділися. Й запевнили мене, що дуже цінним є рухатися далі, наша продукція потрібна медикам. Це мене надихнуло, вселило надію.

І після цього я полетіла на міжнародну медичну конференцію до Риги. Крім представників Литви, Латвії, Естонії у цьому заході брали участь лікарі, виробники медичної продукції, чиновники від медицини з Франції, Великобританії, низки інших країн. Я виступила з доповіддю та презентувала діяльність «Каммеду» на основній сцені конференції. Прибалти взагалі були шоковані нами. Вони думали, що у нас війна і нічого не працює. А тут ми привезли високотехнологічну, конкурентоздатну продукцію. А закордонні парамедики в істеричній формі висловлювали захоплення нашими трахеостомічними трубками. У них таких аналогів немає. Я зрозуміла, що папа мав рацію у всіх своїх прагненнях і потугах щодо виходу на європейські ринки, тому й хотів довірити цей напрямок саме мені. На цих заходах наголошувала, що ми – єдине в Україні підприємство із закритим технологічним циклом виготовлення одноразового медичного інструментарію для діагностики та лікування. Я остаточно впевнилася, що повинна продовжувати папину справу.

– І як: важко чи незвично?

– Нелегко. Папі було простіше, він же хірург і міг одразу змоделювати в уяві, як функціонуватиме новий виріб чи інструментарій. У нього було дуже розвинене просторове мислення. Пам`ятаю, ще була маленька, як він придумував і малював логотип «Каммеду», де був би зв`язок з Кам`янцем-Подільським і медична тематика, і навіть розгортка кардіограми в обрисах Старої фортеці… Мені ж доводиться спілкуватись та радитись з практиками. Але є бажання працювати. Я використала свої навички, аби поєднати наших інженерів із хірургами.

І найперший наш новий виріб неочікувано встановив світовий рекорд! Це трьохфункціональний зонд для одночасного вимірювання тиску та температури.  Щось подібне є в американців у Флориді, але без датчика для тиску. Зараз він проходить процес патентування. Зондом зацікавились уже медики і фахові дилери з Казахстану, Грузії, Молдови. У ці країни ми експортуємо свою продукцію. Крім них, наші вироби йдуть до Киргизії, Узбекистану, ще низки азійських країн. Через держави Балтії плануємо вийти на європейський ринок. Папа рівнявся на світові бренди найвищого гатунку. Цю стратегію я зобов`язана зберегти. Його справа продовжується. Незважаючи на важку зиму з відключенням електроенергії, повітряними тривогами, морозами і снігопадами, фабрика продовжувала працювати, випускати продукцію і навіть розробляти нові конкурентоздатні вироби.

– Я, так розумію, що вже в Прибалтиці Ви переконались в необхідності залишитися у «Каммеді»?

– Так, проте я думала, як водночас зберегти мою роботу в Європі, не закривати для себе цей шлях, якому я віддала багато років праці, та й усвідомила, що цей мій досвід та навички допомогли б і в розвитку фабрики для виходу на європейські ринки. Моє бельгійське керівництво дуже підтримало мене в цій життєвій ситуації та спочатку дозволило поєднувати з роботою онлайн, на відстані. Все почало якось вимальовуватися. Я з головою поринула в роботу, незважаючи на те, що моє життя перевернулося.

Але раптом сталося таке, що остаточно вибило з-під мене підгрунтя та поглинуло у глибоку депресію. В листопаді я втратила брата… Йому було лише 36 років. Син папиної рідної сестри, та мені він усе життя був рідним братом. Молодий, гарний, талановитий. Він працював у «Каммеді», керував дільницею. В нього залишилася дружина та маленький синочок. Це була третя смерть за останні п`ять місяців (наша бабуся пішла за 10 днів до тата). Після таких ударів я була морально виснажена «до ручки». Ти розумієш, що скільки б не пережив негараздів, але все те ніщо, у порівнянні з болем, який тебе душить і ламає саме зараз… Брат казав: «Сестро, що б не сталося, ми маємо триматися один одного». А тут не стало і його. Він дуже важко переживав втрату рідних.

Я втратила сенс та життєву опору. Пам`ятаю, саме у той час до мене завітав папин друг. Він, не пригадую як то було дослівно, сказав: «У тебе є два шляхи. Або впасти в депресію і теж чимось захворіти. Або взяти себе в кулак і розуміти, що на тебе дивиться батько, він поруч та покладається на тебе. Ти не маєш його підвести. Він хоче тебе бачити щасливою». Тобто зумів підібрати такі слова, які привели мене до рівня робочого стану. Дуже підтримали бельгійські друзі, та уже тут мої нові кам`янецькі колеги. І окремо я щиро вдячна директору «Каммеду» Світлані Мякотіній. Вона в такі страшні часи випробувань для нашої родини завжди була поруч і зголосилась очолити фабрику. Світлана Валентинівна взагалі дуже чуйна людина, висококваліфікований, порядний керівник, яка роками працювала з татом. От якраз тоді до мене остаточно прийшло відчуття, що я звідси не поїду, адже тут залишаються мої мама, моя тьотя, дружина брата із сином і папина справа, яку він вибудовував усе своє життя.

– Нині «Каммед» відома в Україні і за її межами структура. А чи не розповідав Вам батько, як виникла у нього, тоді ще хірурга лікарні міського значення, ідея розпочати промислове виробництво?

– Ідея виникла під час захисту його дисертації. Папа мав власні напрацювання як лікаря-хірурга, які хотів викласти у десертації і мав бажання, щоб його науковим керівником був академік, лікар-хірург Валерій Саєнко. Він не шукав ні в кого протекції. Поїхав напряму до Києва, зустрів Саєнка після операції. Валерій Феодосійович познайомив папу з академіком Олександром Шалімовим, який на довгі роки став головним медичним консультантом «Каммеда». Саме якось при спілкуванні Олександр Олексійович сказав: «Розумієте, хірургів є багато, а от забезпечити їх роботу сучасним інструментарієм немає кому. Тому що робити це складно і важко». Папа відповів: «Нічого, я спробую…». Потім до Кам`янця-Подільського приїжджав тодішній Міністр охорони здоров`я України Юрій Спіженко, щоб благословити почин групи місцевих молодих ентузіастів. З роками справа маленького колективу виросла у солідну виробничо-наукову компанію.

– Світлано Валеріївно, думаю, що про якісь грандіозні зрушення чи плани роботи «Каммеду» говорити ще рано, пройшло не так багато часу, відколи Ви є генеральним, але все ж таки хотілось би дізнатись, що нам очікувати від фабрики та від, так би мовити, династії Слабінських?

– Перш за все плануємо зберегти те, що напрацьовано при папі. «Каммед» повинен рухатись тим курсом, який він йому накреслив: досягти рівня світових брендів, працювати для вітчизняного споживача, і, це вже моє найголовніше завдання, завоювати міжнародні ринки та популяризувати фабрику за кордоном. Ми зі Світланою Мякотіною домовились, що вона здійснює керівництво фабрикою, а я займаюсь загальним стратегічним розвитком та веду міжнародну діяльність. Ми працюємо у команді. У найближчій перспективі хочу передати досвід з написання закордонних грантів. Закупити нове обладнання, повністю перетворити виробництво на сучасне за європейськими стандартами. Багато хто боїться ризикувати, впроваджувати інновації. Але без цього у сучасному світі рухатись вперед неможливо. На конгресі хірургів до мене підійшов генеральний директор державної установи «Інститут серця МОЗ України», всесвітньо-відомий хірург-кардіолог Борис Тодуров. Під час нашої бесіди Борис Михайлович сказав: «Для успішного розвитку підприємства головне – новації і популяризація». У мене є досвід, який хочу передати колегам і ще більшого хочу навчитись у них.

– Чи не маєте намірів розлучатись з Вашою міжнародною кар’єрою, і як, на Вашу думку, це має відбутись?

– Поки що мій тамтешній керівник запропонував мені стати їхнім представником тут, в Україні, адже для Європи наша країна зараз є пріоритетом. Наразі я працюю над концепцією впровадження методології ООН в Україні щодо створення системи оцінки ризиків. Така система має охоплювати місцеву владу, бізнес, молодь, університети, внутрішньо переміщених осіб та ін. Ця методологія успішно діє на глобальному рівні, маю бажання впровадити її тут, на Хмельниччині. Планую поїздку до Бельгії. Там у мене ще й досі усі речі. Як усе складеться, звичайно, покаже час.

 

Користуючись можливістю перебування на фабриці, ми вирішили поцікавитись враженнями від роботи нового генерального директора у співробітників.

Олена Боднар – заступник директора із зовнішньо-економічних зв`язків: «Із Валерієм Володимировичем я пропрацювала майже одинадцять років, була його «правою рукою». Любила його та поважала як керівника. Це дуже дивне відчуття, але для мене загалом змінився лише голос – з чоловічого на жіночий. Світлана навіть говорить, як він, ті самі інтонації, реагує на виклики спокійно, поки ми в паніці, показує вихід, вселяє віру та ентузіазм, вчить, що до будь-якої людини в світі можна знайти контакти «через шість рукостискань», що немає меж та перешкод. Вона мислить так само масштабно, як батько. Її стиль роботи трохи відрізняється, він більш сучасний, демократичний, по-європейськи».

Анжеліка Шимкова – менеджер з комунікацій: «У Світлані закладено великий потенціал керівника. Я у «Каммеді» уже три з половиною роки, і за статусом моїх посадових обов`язків завжди перебувала у вирі тих процесів, що тут відбувались, тому маю можливість для порівнянь. Їй можна довіряти і на неї можна покластись. Їй притаманні усі на те потрібні якості: освіта, практика, знання кількох іноземних мов, досвід роботи за кордоном. Головне – що вона може відкрити в тобі потенціал, навіть той, про який ти сам не здогадувався. Вона нас надихає на зміни, і ми готові з нею йти вперед».

Звичайно, що після таких слів ти теж попадаєш в атмосферу позитивної ейфорії і малюєш в уяві картину сталого й успішного розвитку фабрики «Каммед» – з новими виробничими майданчиками, закордонними філіями тощо. Віримо, що все це так і буде. Бо хто мріє, той планує, працює і здобуває. Тому наостанок ставимо ще одне запитання.

-І далі – які Ваші плани та мрії?

– Життя може перевернутися в одну мить. Ти можеш мріяти про кар’єру, особисте життя, переживати за якісь дрібниці. Але після втрати близьких мій план лише один – це жити заради життя. Бути разом із моєю чудовою командою, яка мене підтримує, передавати їм свій досвід. Знаходитися там, де моя мама, моя тьотя, дружина брата та мій маленький племінник. Моє місце тут – поруч із ними. В пам’ять про папу та брата, заради розвитку та процвітання «Каммеда».

Віктор ЄРМЕНЧУК.

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар