ВОГОНЬ, МІНИ ТА ВІРА В ЖИТТЯ

Автор: admin |

Кві

2025

Коли дивишся на війну з екрана — бачиш фронтові зведення. А коли війна всередині тебе — кожна ніч, кожен голос у рації, кожен метр дороги — це окрема історія. В цій сповіді старший сержант Володимир згадує ті ночі, які ніколи не зітруться з пам’яті. Без героїзації. Просто — як було.

У лавах ЗСУ Володимир служить із 2019 року. Він був одним із тих, хто стояв біля витоків створення та розвитку пожежного підрозділу: формування колективу, навчання, тренування, вдосконалення матеріально-технічної бази, постійне підвищення професійної майстерності та сумлінне виконання обов’язків.

Та на досягнутому не зупинився. Маючи фах сапера і нестримне бажання помститися російським окупантам за загибель швагра, Володимир вирушив у зону бойових дій.

«Перший нічний виїзд запам’ятався на все життя. Не тому, що було страшно — страх прийшов пізніше. Спочатку — зосередженість: маршрут, темрява і повна довіра між побратимами. Я допомагав водієві з навігацією.

Приїхали, спішилися, зайняли позиції. У повітрі висіли дрони. З часом ти звикаєш вслухатися — і навіть у темряві не лише чуєш, а й починаєш бачити. Перша ніч здалася вічністю. Час тягнувся нескінченно, а подій було дуже багато. Росіяни відкрили артилерійський вогонь.

Знайшли непогані окопи — залягли. Снаряди падали поруч і розривалися. А я лежав і чув, як земля плаче, стогне, гуде, тремтить. Хотів втиснутися ще глибше, притиснутися, як у дитинстві тулився до мами, а тепер — до дружини.

Дякувати Богу, усе минулося, і ми продовжили роботу. Тієї ночі ми добряче «наїлися» бруду, дронів і обстрілів».

Під час ротації сержант із побратимами встановлювали малопомітні інженерні загородження, а також різні типи мін — аби сповільнити наступ ворога та прикрити позиції наших військових.

«Заїхати й зробити роботу — це лише 30–40% успіху. Найважливіше — повернутися назад. Жоден виїзд не був схожий на попередній. Сьогодні ворог поводиться так, а завтра — інакше».

На завершення ротації так склалися обставини, що Володимир спробував себе в ролі водія-сапера. Крайній виїзд добряче полоскотав нерви.

«Було якесь важке передчуття… Хлопці мовчазні, виснажені. Їхали мовчки. Робота звична, мінування. Допоміг хлопцям і підніс їм все необхідне. Завдання виконано, команда — висуватись.

Підбігаю до авто, знімаю маскування, заводжу двигун, вмикаю РЕБ — і в дорогу. Хлопці завантажились. Здається — все. Видихни. Усі живі. Роботу виконано.

Їдемо. І раптом бачу: позаду мчить машина. Пропускаю. Але всередині мене — тривога. Щось не так.

Хлопці обурюються: “Хто так летить по роздовбаній дорозі?” А я слухаю їх — і водночас щось підказує: це не просто так. Думаю — можливо, тікають від FPV-дрона?