СНАЙПЕР, ЯКИЙ ДВІЧІ ВЛУЧИВ ПУТІНУ В ГОЛОВУ

У Кам’янець-Подільському державному історичному музеї-заповіднику 6 березня відкрили виставку “Дні пам’яті героїв Іловайської битви 2014», на якій представили унікальні 62 фотографії, зроблені у період боїв за Іловайськ у серпні 2014 року – однієї із найтрагічніших подій у нашій боротьбі з росією. Фотоантологію тих подій створили Максим Дондюк, Олександр Глядєлов, Маркіян Лисейко та Максим Левін, яким вдалося вийти живими з Іловайського котла. Один із них, Максим Левін, загинув під час повномасштабного вторгнення на окупованій Київщині навесні 2022 року, фіксуючи злочини росіян.

За словами наукового співробітника державного історичного музею-заповідника Андрія Павловського, фотовиставка присвячена пам’яті тих, хто одинадцять років тому став на захист нашої країни у битві під Іловайськом, і триватиме вона до 20 квітня.

Тут представлена лише частина великої фотоколекції, зазначила завідувачка просвітницько-організаційного відділу Національного музею Революції Гідності, координаторка фотовиставки Ольга Савенок, в якій зафіксовано історію про битву за Іловайськ з 10 серпня до “зеленого коридору смерті” 29 серпня 2014 року.

«Власне, зафіксовано все: як наші бійці заходили, як обороняли, як виходили з іловайського котла. І саме завдяки цим фотодоказам ми можемо бачити злочини країни-агресорки, які вона творить і до цих пір”, — сказала пані Ольга.

Нагадаємо, за даними Генпрокуратури, які оприлюднили у серпні 2017 року, у боях за Іловайськ українська армія втратила 366 бійців, 429 отримали поранення і 300 потрапили в полон.

У відкритті виставки також взяли участь і мати загиблого добровольця батальйону «Донбас» Євгена Харченка з позивним «Ред» Наталія Харченко, і доброволець батальйону «Донбас», учасник Іловайських подій, житель Чемеровеччини Едуард Шляков та його донька Аліна Костишина – депутатка Кам’янець-Подільської райради, і начальник управління з питань ветеранської політики Кам’янець-Подільської РВА Наталія Похольчук…

Вони разом з присутніми у виставковій залі вшанували пам’ять загиблих і пригадали трагічні події серпня 2014 року, збережені на світлинах фотомитців.

Нам вдалося безпосередньо поспілкуватися з добровольцем батальйону “Донбас”, нашим земляком з Чемеровець Едуардом Леонідовичем Шляковим з позивним «Шлях». На виставці він побачив фото побратимів під час штурму окупантів під Іловайськом.

“Не просто фотографії. Це – є життя, відрізок часу, який довелося нам пройти. Важкі світлини, важкі згадки. Багато із героїв цих фото, на жаль, уже загинули: і тоді у 2014 році, і вже під час нинішнього протистояння. АТО – це теж війна. Вважаю, що не можна робити розподіл на до і після повномасштабного вторгнення. Ці хлопці були першими, хто добровільно пішов захищати рідну нашу країну, не чекаючи якоїсь мобілізації чи якихось військкоматів, бо знали, що крім них, ніхто цього не зробить. Честь їм і слава! Ті, хто залишився в живих, їх вважаю живими легендами, – розповідає Едуард Шляков. – На жаль, ми вшановуємо лише тих, хто загинув, а іноді забуваємо про тих, хто лишився живим, чиї долі скалічила війна. Серед героїв світлин багато моїх побратимів. З ким довелося ділити спільний побут і воювати пліч-о-пліч…

Дуже прикро, що багато людей не розуміють, що лише разом ми зможемо здолати ворога. Прикро, що ховаються від війни, сподіваючись на швидке її закінчення».

Снайпер «Шлях» з 2014 року брав участь у звільненні Бахмута, Попасної, Лисичанська, Іловайська… За його словами, штурм Іловайська батальйоном «Донбас», де він служив, розпочався 10 і тривав до 18 серпня. «Це були страшні, жорстокі бої, – пригадує військовий. – І відтоді воював там до 29. Спочатку напіввійськові ворожі угрупування ми розбивали з легкістю, але потім ворог, ще більше посилив свої позиції кадровими військами. Ми попали в оточення. При змозі прорватися крізь кільце, нас розстрілювали як у тирі. Правда, тоді ми дали теж гідну відсіч москалям, але хлопців від того уже не повернеш.

Офіцери зібралися на нараду в районі населеного пункту Красносельське. Там прийняли рішення здаватися, оскільки у нас було понад 30 поранених. До того ж москалі висунули умови: або ви здаєтеся, або ми вас усіх тут накриваємо… Було зрозуміло, що можемо полягти задарма. Старші офіцери батальйону «Донбас» «Лєрмонтов», «Дєд» не побачили іншої можливості зберегти особовий склад. Щоправда, були поодинокі випадки, хто зміг вийти з кільця, але кинути поранених і самим рятуватися – це не вихід. Добре з цього приводу розмірковувати вже опісля, а тоді, вважаю, це було правильне рішення».

Едуард Шляков після іловайського котла 4 місяці пробув у полоні. «Спочатку 1,5 місяця тримали в Донецькому СБУ, а потім нас, 70 чоловік, перевели в Іловайськ, – веде мову захисник. – І ще 2,5 місяця пробув там. Перші дні взагалі не давали їсти. Потім було «3-разове харчування» – шматочок хліба, якась каша. Постійні допити, побиття. Тримали у підвалі. Після допитів шкіра була такого кольору, що у своєму житті такого й не бачив – фіолетово-багряна. Не лише я один такий був. Багатьох хлопців били. Тоді мені було майже 52. Нічого, витримав».

Лише перед новим роком 120 наших бійців обміняли. Серед тих, кому пощастило потрапити додому, був і наш земляк.

Щоправда, взятися за зброю вдруге довелося у 2022 році з початком повномасштабного вторгнення русні. «Тоді побратими привезли свої сім’ї – дітей і дружин, до нас, – каже Едуард Леонідович. – Залишивши родини, ми разом поїхали на Київщину. Оформились у батальйон територіальної оборони. Нам видали зброю, техніку. Там, під Києвом, москалям добре дали по зубах, і вони відступили».

Через 2,5 місяця Едуард Шляков повернувся додому: «Шкодую, що мені 62 роки і я не можу бути там, серед хлопців, котрі воюють. З одного боку тягне мене туди, а з іншого – який вже з мене боєць? Хоча сьогодні у Старій фортеці першими двома пострілами з лука попав путіну у голову (сміється).

Вважаю, що відкриття виставки – акція дуже правильна. Потрібно пам’ятати воїнів, які віддали своє життя, і пам’ятати про тих, хто нині на фронті. На жаль, ми любимо пускати сльозу, коли вже людину не повернеш, замість того, аби зараз допомагати хлопцям зброєю, дронами, всім іншим, аби й вони були в певній безпеці…».

Надія ЄРМЕНЧУК.

P.S.: Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Поділитися в соціальних мережах