ПРО МЕНЕ ДІЗНАЄТЬСЯ ВСЯ УКРАЇНА

У фейсбучному повідомленні хтось написав: «Не стало нашого сонячного хлопчика…». На фото впізнала одразу Руслана ДІМІТРОВСЬКОГО, бо ж пам’ятаю його ще зі шкільних років – з яскраво-вогняним чубом, веселого, активного, життєрадісного.

І насправді промінчики позитиву робили його душею хлопчачого гурту. Цікавився усім, навіть відвідував літстудію «Джерельце», і казки, написані ним, з’являлися на сторінках часопису «Фортеця». Утім, тягнувся й до точних наук.

«Якось, – згадує перша вчителька Руслана Інна Василівна з школи-інтернату №2, – коли дітлахи ділилися своїми мріями про майбутнє, Руслан вигукнув: «Про мене дізнається вся Україна й пишатиметься мною!».

Він завжди хотів бути захисником, та дорога до здійснення мети зовсім не була гладенькою. Доводилось докладати неабиякі вольові зусилля, щоб пройти жорсткий вишкіл у військовому ліцеї, пізніше, готуючись до вступу в Академію імені Сагайдачного, устиг опанувати професію будівельника в ДНЗ «Подільський центр ПТО», де був і, між іншим, старостою групи, й організатором добрих справ.

«Палка любов до Вітчизни, – розповідає його друг Богдан Шипілов, –  привела Руслана на Майдан, згодом – в АТО». Так що досвіду старший лейтенант ЗСУ, командир взвода однієї із уславлених бригад Руслан Дімітровський набував у непростих життєвих ситуаціях (був сиротою, опікувався бабусею) та через участь у важливих подіях, які відбувалися в країні.

Зв’язок із Русланом зник ще 19 березня. Його шукали рідна сестричка й кохана дівчина, з котрою мав одружитися, побратими, друзі… І лише наразі Руслан Дімітровський повернувся додому, залишивши по собі світлі та щемні спогади.

Гідний шлях 28-річного Воїна був відзначений медаллю «За військову службу України».

Героя поховано на Алеї Слави.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах