Зараз – «зоряні війни»

Автор: admin |

Лют

2024

Опубліковано Війна, Долі людські Немає коментарів

24 лютого виповнюється два роки, як росія повномасштабно вдерлася в Україну. Військовослужбовці не шкодують себе, відстоюючи територіальну цілісність України. І це попри те, що країна-агресорка вчетверо більша за нашу країну. І хоча росіяни мають перевагу в кількісному складі та озброєнні, однак наші хлопці мають незламний бойовий дух, адже захищають своє.
У кожного із Героїв різна стежина, яка привела в ЗСУ, однак всіх поєднує спільна мета – зламати хребет росії і повернути Україні довгоочікуваний мир.
Один із таких захисників у перші дні війни повернувся у стрій, щоб нищити ворога. Це солдат Юрій Ярославович. За успішно виконані завдання він нагороджений відзнакою МОУ – нагрудним знаком «За зразкову службу», відзнаками Президента України – медаллю «За військову службу» і «За участь в антитерористичній операції» та відзнакою начальника Генштабу ЗСУ – нагрудним знаком «Учасник АТО».

ОТРИМАВ ПОВІСТКУ І АЖ ЗРАДІВ

– В дитинстві мріяли про військову службу?
– Мій батько на військовій кафедрі був юристом. А я мріяв стати художником, відвідував художню школу і любив малювати. Але так склалося, що вступив до індустріального коледжу вчитися на економіста. Згодом отримав повістку і пішов на строкову службу. Після піврічного курсу в навчальному центрі, рік служив у гвардійській механізованій бригаді. Після демобілізації повернувся до рідного міста, де за оголошенням потрапив до митця працювати реставратором. Ми робили з дерева різні іконостаси в церкви. Найбільший, 3-ярусний, виготовлений із дуба, облаштували в церкві, що на в’їзді в селище цементного заводу. Два роки його виготовляли.
Також займався виготовленням меблів, працював в інтернет-компанії. Життя йшло своїм звичаєм, доки в Україні не розпочався Євромайдан. Я не міг залишитися вдома і в грудні 2013-го поїхав до столиці. Всі ми були на піднесенні. Сподівалися, що виженемо Яника і заживемо. А ось на антимайдані бачив незрозумілих людей, зараз таких можна побачити на Донбасі, які по життю займаються чимось «мутним». Зустрічалися і провокатори, але старші чоловіки стримували нас, молодих і запальних, від сутичок і бійок.
Навесні 2014-го росія анексувала Крим, потім схід сколихнуло і понеслося – референдуми, захвати адмінбудівель, російське триколорне ганчір’я на українських територіях. Я казав, що треба іти та щось робити. Але рідні вмовили залишитися, мовляв, армія і силові структури все владнають.
– А як Ви опинилися у лавах ЗСУ?
– Під час третьої хвилі мобілізації отримав повістку і аж зрадів. Потрапив у Новоград-Волинський в одну з механізованих бригад. Тоді важко було, армія не була готова до такого повороту, бракувало форми, обмундирування, елементарних речей, як-от спальних мішків і карематів. Я мав заощадження, тож бронік, каску і все необхідне купив собі сам.
– А волонтерська допомога до Вас не надходила?
– Згодом, уже коли ми перебували на сході. Волонтери з рідного міста привозили військовий і теплий одяг. Бо зима там люта. Найнижча температура, яку ми фіксували, мінус 33 – це на кордоні з ростовською областю. І снігу більше ніж по коліно.
– Перед ротацією проходили навчання?
– Так, у Житомирському навчальному центрі разом з 95 бригадою. Вчили нас переважно «айдарівці» – бойові інструктори, які мали досвід воєнних дій, зачищали Щастя та інші населені пункти. Вони знали реалії війни і чому нас треба навчити. Готували нас як штурмовиків.
Опісля поїхали на станицю Луганську. Я потрапив в інженерно-саперний взвод. Мінували в промислових масштабах. Підключалася і піхота. Наприклад, прилітала задача – 2000 мін встановити. Працювали вдень і задачі виконували. Тоді так інтенсивно не обстрілювали, як зараз. Деякі задачі виконували впритул до ростовської області, на пункті пропуску Красна Талівка. Нас не обстрілювали, хоча російські танки стояли за горбом. Бої йшли біля Болотного, Жовтого, біля Щастя ще стріляли. Тоді було набагато легше, ніж зараз. Зараз війна страшна. Дуже страшна.
Ротацію нам веселу москалі зробили наприкінці весни 2015-го. Ми поїхали у Сіверськодонецьк, а згодом – в Авдіївку. Там бої не припинялися. Ближче до Ясинуватої йде траса на Донецьк. Нас намагалися звідти вибити, але в окупантів нічого не виходило. Натомість ми їх звідти кошмарили.
Але те, що вони накоїли, в голові не вкладається. Цю подію висвітлювали українські ЗМІ, які приїздили, аби зафіксувати її наслідки.

Ми, військовослужбовці, проживали в бліндажі під Авдіївкою, неподалік місцевої ферми. Поруч в посадці ще арта стояла. Хтось з місцевих кинув окупантам нашу локацію і вони почали лупити. Артилеристів посікло, підконтузило, словом, легкі поранення отримали, але встигли заховатися. Кацапи так нормально стріляли, що аж боєприпаси порозліталися й три САУшки наші згоріли. А ще окупанти поцілили в газопровід високого тиску. Ми спочатку не могли второпати, що за дивний звук, ніби реактивний літак летить. І десь хвилин через 40 як бабахнуло. Вогонь був вищим за височезні дерева.
Уже через добу, адже боєприпаси були гарячими і могли наробити біди, ми їх повизбирували.
На тому ж напрямку я отримав контузію. Нас «Градами» накрило. Хлопці встигли сховатися, а я фізично не встигав, то мене вибуховою хвилею внесло в бліндаж й відключило. Евакуювали до стабпункту в Покровськ. Наслідки контузії негативно позначилися, здоров’я посипалося.
– Після лікування знову повернулися у стрій?
– Так, нас мали замінити, але довелося почекати. Наприкінці 2015-го мобілізувався. «Ремонтував» здоров’я, плюс бойові дії недобре позначилися і на психіці. Психічний стан відновлював на дачі, доглядав за виноградом, садив овочі. А ще повернувся до свого хобі – роботи з деревом. Так земля і дерево мене і врятували. Повернувся на роботу. Дав слово, що в армію повернуся, коли буде повномасштабна війна. Адже ще тоді ми припускали, що вона таки буде, бо кацапи нас так просто не залишать. Тому рюкзак із усім необхідним лежав спакований усі ці роки.

ЖОРСТКІ БОЇ БУЛИ НА ПІДСТУПІ ДО СТОЛИЦІ

– Пригадуєте ранок 24 лютого 2022-го?
– Ще на початку лютого мені дзвонили знайомі хлопці з бойових частин і сказали готуватися до наступу.
Рідним я нічого не казав, а відчуття настороженості не покидало. Увесь час спостерігав за новинами, аналізував, однак вірити в це не хотілося. І вранці 24 лютого з новин дізнався про вторгнення. Згодом подзвонив знайомий, з яким разом воювали ще під час АТО, й сказав, що їде в Новоград-Волинський. Я проінспектував своїх рідних щодо укриття, наголосив на документах, їжі, запасі води, облаштував їм більш-менш зручні умови в підвалі, щоб могли сидіти. Сходив до мами, подзвонив до брата і пішов до військкомату. Там ніде яблуку було впасти, дуже багато чоловіків прийшло. Черги були і всередині приміщення, і на вулиці. І така картина тоді була по всій Україні.
Я одразу попередив, що з оперативного резерву першої групи. Мене відправили в Хмельницький в одну з бригад. Сюди звозили усіх добровольців автобусами. Вночі комбриг вийшов до нас, подивився й каже: «Дякую, але вас тут 700, а я просив 300 людей». І тут почалося, всі ж хочуть воювати. Ночували ми «весело» через тривоги, майже всю ніч пробігали в укриття.
Вранці нас почали за професіями розбирати. Виявилося, що саперів не треба, у них набраний штат. І таких як я вийшло більше половини. Віддали мені військовий квиток, і я повернувся до Кам’янця й знову пішов у військкомат. Там подивилися, що я сапер, і сказали прийти наступного дня, мовляв, є посада.
І так 26 лютого я опинився в Центрі розмінування.
– Перші враження?
– Це серйозна структура із обширним спектром знань, вмінь і бойових навичок. Плюс до всього, тут я побачив сучасне саперне обладнання, пройшов курси підвищення кваліфікації, отримав нові знання і навесні поїхав на Київщину. Її саме відбили, а москалі повтікали. Побачене – шокувало. Все було понівечене – Ірпінь, Буча, Мощун – багато всього розбито в хлам. Там жорсткі бої були на підступі до столиці. Багато боєприпасів знаходили, які після влучання розліталися по всій території. За кожним сапером був закріплений відповідний сектор. Ми все оглядали, збирали, вантажили і в спеціальному місці підривали. І так щодня. У саперній справі мені найбільше подобається знищувати цю «мовчазну смерть», щоб нікому не нашкодила. Тож фізично було важко, але моральне задоволення приносило.
– Яке завдання було найскладнішим?
– Довелося розміновувати Ірпінський госпіталь для ветеранів. Там багато груп працювало, адже розміновувати будівлю вкрай важко. Москалі там жили, стільки паскудства після себе залишили. Поводилися, як свині. Хоча навіть свині такого б не накоїли. В госпіталі були гарні ремонти, дороге обладнання, так ці нелюди майже все понищили. Те, що унітази виносили, не бачив. Але щодо гігієни, то це поняття їм незнайоме. Тут матрац лежить, поруч валяються залишки їжі та купа лайна. Де жерли, там і гидили.
Але повернуся до розмінування. За госпіталем шматка огорожі не було, поруч валялося гілля, і під ним тероборонівці помітили щось підозріле й покликали нас. Ми туди, а там авіабомба ФАП-250, що не розірвалася. Коли вони бомбили місто, скинули бомбу, але вона вдарилася об величезне дерево, впала на «брюхо», не здетонувала, а гілки її прикрили. Переміщати її не могли, тож скооперувалися з нацгвардійцями, вони підтягнулися, принесли мішки з піском. Попередили міського голову Ірпеня про гучний вибух і утилізували бомбу на місці.
Запам’ятався і Мощун, жахливе видовище. Скрізь все понівечене, побите, знищена техніка, шматки орків валялися – там рука, там нога. Заїхали в Мощун, а назустріч вулицею свиня йде. На той момент на все село декілька людей залишилося. Дехто з місцевих підходив, просили, щоб ми оглянули їхні обійстя. Багато будинків були зруйновані, або понівечені нурсами, снарядами.
– Що розповідали місцеві?
– Про жахливі злодіяння росіян. Як ці нелюди їздили і розстрілювали людей, навмання, заради розваги. Як мародерили, з деяких будинків винесли все, що могли. Казали, що росіяни дуже швидко тікали.
Ірпінь, Буча, Мощун – понівечені, розбиті, людей мало. На той час Київ взагалі був без машин, скрізь блокпости, працювало лише декілька смуг, а решта – огороджені. Київ ніби вимер. Я ніколи таким його не бачив.
– Де ще виконували бойові завдання?
– Півтора місяці пробули на Київщині, повернулися і поїхали на чорнобильський напрямок. Нас «підв’язали» до однієї з механізованих бригад Сухопутних військ України. До речі, ці хлопці гарну роботу на Київщині провели, вони одні з тих, хто відбив столицю.
У Чорнобилі ми їздили і перевіряли територію. На випадок, щоб туди могла заїхати машина і звідти безпечно виїхати. Щодень майже виїжджали, але потім хлопців з іншої бригади забрали на Харків. Нас передали в підпорядкування в одну із бригад ЗСУ. Тоді всі припускали, що буде ще одна спроба наступу із території білорусі. Тому активно встановлювали мінні загородження, а небезпечні знахідки утилізовували.
Колись я мріяв потрапити в Чорнобиль, подивитися, як місто живе після трагедії. Побачив. Природа своє бере. Вона поглинула там багато чого. Ми добре там налазилися, наїздилися, аби знайти обхідні шляхи. Бо те, що позначалося на карті, не відповідало реальності.
Словом, на тому напрямку зробили все, аби росіяни не пройшли, а так там і залишилися.
Інші ротації пішли вже не такі веселі.

ТАМ АРМАГЕДОН БУВ, ЦІЛОДОБОВО ВАЛИЛИ

– Куди попрямували далі?
– На Донбас у Бахмут. Там пережили останні дні Соледару, це був початок 2023-го.
На бахмутському напрямку працювали, де було багато підрозділів. Біда, що координації взаємозв’язку з деякими не було.
Там армагедон був, цілодобово валили. Основна маса окупантів – вагнерівці. Першими вони пускали чоловіків без зброї. Їхні смертники йшли вперед, наші їх відправляли до кобзона. У такий спосіб вагнерівці дізнавалися, що шлях безпечний і також вираховували наші точки, де кулеметники стоять.
Хлопці з інших бригад розповідали, що вагнерівці, аби вижити, мусили добігти до певної точки, там зашитися і добу протриматися. Тих, хто тікав назад, їхні ж і розстрілювати. Там на рахунок цього було жорстко. Шанс на життя – окопатися на добу. Так потроху вони прогризали нашу землю. Історія колись розкаже, скільки там вагнерівців полягло.
– Бачили ворогів зблизька?
– У нас така робота, що працюємо поруч із ворогом. Але на нього не відволікаємося. Бо коли стріляє сапер, це вже дуже погано, це або засідка, або прямий вогневий контакт. Розглядати окупанта немає часу. Швидко зробили роботу і пішли.
Якось викликали на роботу, а працювати немає як, півдня сиділи і чекали слушного моменту. Бо увесь час «Орлан» над нами висів, поруч вертоліт працював.
Зараз взагалі «зоряні війни». Усюди дрони гудуть, просто як у вулику. Або зі скидами, або ті, що координують арту. І весь час – жужужу. Питати по рації, чиє небо, безглуздо. Скажуть: «50 на 50». І коли над тобою зависає ця жужалка – це не дуже прикольно. Ти чекаєш: чи воно щось кине, чи це камікадзе бахне.
Я пам’ятаю ще села біля Бахмуту 2022-го. Зараз, наприклад, від Кліщіївки нічого не залишилося. Там декілька підвалів, і над ними дрони літають. Дерев немає, одні штурпаки.
Через скупчення дронів часто доводиться швидко бігти і на значні відстані. Машиною не завжди проїдеш. Плюс місцевість там гориста. А восени – болото. Донбас і болото – це синоніми.
– А яким був Ваш побут?
– Сапер має бути відпочилим. Це означає, що ночували якомога далі від місця, де працювали. Щоб поруч не чути тріскотні, прильотів і хата ходуном не ходила. Переважно жили в людських хатах, адже більшість людей повиїжджали.
Із їжею проблем не було. Стояли на забезпеченні в різних підрозділах. Асортимент хороший, все є. Це не 2014-ий рік.
– Які епізоди з виконання завдань ніколи не забудете?
– Тварини запам’ятовуються гарно. Якось вночі вийшли на завдання. Мали на пункті почекати, просунутися далі, зробити роботу і «відкотитися». Це – за планом. Ми вийшли, і тут нізвідки взявся чорний пес, дворняга молода, гарна, доглянута, з ошийником. І цей пес все завдання нас супроводжував. Із нами вийшов, ніби як наш ангел-охоронець. Як раптово з’явився, так раптово і щез. Наша група вийшла вся ціла, хоча можна було там залишитися, адже йшли на штурм.
Запам’яталися очі піхотинця під Соледаром. Видно, що в тих окопах він не один місяць сидить й реально втомився. Війна дуже втомлює.
– Чи спілкувалися з місцевим населенням?
– Так, коли виконували завдання на Херсонщині, перед цим москалі бахнули Каховське водосховище. Ми приїхали через тиждень після цієї катастрофи. І попри це, були такі, котрі чекали на «русській мір». Але багато було патріотів. Ми поселилися в одному селі, і до нас під’їхала дружина фермера й запропонувала для нас обіди. І щодня привозили нам борщ, вареники, домашні смаколики.

НЕПРАВИЛЬНЕ ПРИПУЩЕННЯ, ЩО ВСІ ВОНИ ЧМОБІКИ

– Порівняйте бойові дії до та після повномасштабки?
– Зараз лише ядерку росіяни по нас не кидали, а так все використовували, крім біологічної і бактеріологічної зброї. Зараз дуже багато ракет, фосфор, термобаричні боєприпаси. Ракети їхні осучаснені. У них радіолокаційні системи дуже розвинуті і їх дуже багато. В принципі, у них дуже всього багато.
– Коли було нестерпно важко?
– На донецькому напрямку. У Бахмуті – такий сюр був. З одного боку міста йдуть бої контактні й вуличні, штурми, багато військових. А трохи далі магазин працює, діти бігають. Донецький напрямок найважчий, особливо коли ти усвідомлюєш втрати.
– Було страшно?
– Бувало. Але я користуюся у таких випадках простим і перевіреним методом. Коли щось ковиряю, ставлю, знімаю, а біля мене бахкає, уявляю, що я в нас на полігоні, а це хлопці підривають під час навчання. І спокійно працюю. У роботі сапер не повинен відволікатися, треба бути холоднокровним, мати холодну, кмітливу голову і міцні, чуттєві руки.
– Чи варто недооцінювати ворога?
– В жодному разі не можна. Це неправильне припущення, що всі вони чмобіки. Нашим спасінням на початку війни було те, що вони все нормально і адекватно не спланували. Вони постійно вдосконалюються. Але якби їм перекрився потік грошей, то за деякий час їм би стало важче. Я чув, що з початку повномасштабки вони вторгували на нафті і газі кругленьку суму. А вони ж багато чим торгують. Світ котиться в дуже цікаву історію.
– Чи можливе дозвілля в умовах війни?
– Звісно, навіть у халепі хочеться нормального життя. Тому коли є можливість я покращую побут. Купу інструментів із собою вожу, займаюся столярним ремеслом. Дерево відволікає.
– Чи креативили москалі зі встановленням вибухонебезпечних пристроїв?
– Увесь час креативлять. Можуть зверху ПМН покласти, а знизу ТМ. Якщо хтось наступить, то на молекули рознесе. Детонуючі шнури теж прокладають, як хочуть. В одному місці зняв, а по детонуючому шнуру 50 і більше метрів може бахнути і знести того, хто позаду. У них, на жаль, інженерка сильна. Мають багато паскудних нових боєприпасів російського виробництва, які некеровані. Ще під час АТО/ООС вони потрапляли на очі, але не в такій кількості, як зараз.
Також дронами не тільки розмінування, а й мінування проводять. І це погано. Бо, наприклад, ти робиш прохід безпечним, а коли повертаєшся, вже можна потрапити на «сюрприз».
Крім того, вони мають добрі окопи і бліндажі. Для їх облаштування залучають техніку.
– Що обговорювали з товаришами, коли мали вільну хвилинку?
– Намагаємося про війну не говорити. Говоримо про рідних, друзів, знайомих, розповідаємо анекдоти. Бо якщо думати про погане, воно рано чи пізно трапиться.
– Маєте талісман-охоронець?
– Є стара карта, ще з років АТО. Вона і зараз весь час зі мною їздить. І виріб вожу ще з 2014-го року, який дітки робили в школі і подарували мені.
– Які епізоди особливо розчулили?
– Дітки. Вони завжди люблять військових. Ми їх пригощали смаколиками. Де б не були, всюди до нас діти підбігали. Ми ж і воюємо заради них. У них росія дитинство спаскудила.