СЛАБКИЙ ДУХОМ СЛАБКОМУ РАДИ НЕ ДАСТЬ

Раніше Яну Мельничук на посаді керуючого справами міськвиконкому знало щонайменше пів Кам’янця. Нині через участь у громадській організації «Національна організація соціальних працівників» (очільник Михайло Сімашкевич) з Яною Сергіївною знайома мало не вся Україна. І не лише.

– Адже, Яно, цю організацію можна розглядати як…

– Одне з розгалужень Міжнародної організації, а тому доводиться мати справу з партнерами-іноземцями, бо ж Всесвітню асоціацію представляють 124 країни, надаючи волонтерську допомогу в екстремальних ситуаціях, простіше – всім, хто гостро потребує її.

– Солідно і почесно.

– Так. І якщо врахувати, що ця робота є проявом, можна сказати, найвищої форми людськості, то це як винагорода для кожного, хто цим займається.

– Здогадуюсь, що Ви не новачок у цій сфері.

– Звісно, що ні. Війна, зрозуміло, загострила відчуття відповідальності. Просто раніше, в мирний час, ця діяльність для багатьох була непомітною. Хоча до мене зверталося немало потребуючих особливої уваги – багатодітних, людей похилого віку, незахищених матеріально. Так що турбот такого плану завжди вистачало.

– Чула, що Ви, Яно, з тих, для кого робочий день не закінчується після сімнадцятої.

– Упевнена, що це взагалі неприйнятно для держслужбовця, бо якщо він чекає дзвінка, що сповіщає про закінчення трудового дня, він – не на своєму місці.

Взагалі волонтерство не має бути поставлене в обов’язки посадовця – воно в голові. Ну, а якщо його там нема, поступись місцем, бо все елементарно – люди довірили тобі крісло.

– А бувало, що треба було якнайшвидше вирішувати проблему, коли час не працює на людину.

– Не без того. І при тому ніхто тебе не просить про допомогу особисто. Якось побачила в місцевих теленовинах сюжет про онкохворого, життя якого залежало від значної суми грошей. На ранок підняла пів міста, щоби зарадити цьому. Коли врятуєш когось, це насправді велика радість. Особисто мені завжди хотілося опікуватися дітками, старенькими і тваринками – вони найбеззахисніші.

– Яно Сергіївно, Ваше нинішнє волонтерство має деяку специфіку. Це про стан людей, що тікали від війни, а дехто безпосередньо потерпав від бойових дій, окупації…

– Так, дійсно, маємо справу з контингентом знервованим, що утратив не тільки домівку чи навіть бізнес, а й рідних, розгубленим, і, почасти, озлобленим. Найперше, що потрібно, – витримка. Коли сотні людей вишукуються у чергу за допомогою, усіляке буває. А ти мусиш не зважати на дощ, пекуче сонце чи мороз, не допускати конфліктних ситуацій, а ще підтримувати віру цих людей у краще, в перемогу добра над злом. Бо ж самі розумієте: слабкий духом слабкому ради не дасть. Дехто й соромиться допомоги, мовляв, перетворився на жебрака. І тут потрібно людині розуміти іншу людину, потрібні емпатія, такт – одним словом, вміння не переступити тонку грань.

– Ви, мабуть, співпрацюєте з іншими волонтерськими організаціями?

– Обов’язково. Інакше й бути не може. І з місцевими, й з іноземними в тому числі. Мусимо тримати тил разом.

Восени 22-го я виступила заради зміцнення міжнародних благодійних зв’язків на конференції у Берліні. А коли мене там запитали, чи зможу я говорити, зважаючи на те, що приїхала з країни, де йде страшна війна, відповіла, що хочу розповісти всьому світові про свої враження від подій, про героїчний спротив українського народу й про те, як важливо різним народам об’єднатися у цій спільній боротьбі. Я повинна це робити, як би важко не було.

– Там Ви були по суті лицем України й підкорили аудиторію, бо іноземцям не завжди вистачає емоцій і широко відкритих очей, так би мовити. Ви стали свого роду зіркою.

– Е ні, ніяка я не зірка – це точно. Та не прагну нею бути. Тут все набагато серйозніше й складніше. Я не маю права розчаровувати людей, яким потрібна наразі. І інтенсивний рух – це мій звичний стан. Отож, за всі випробування вдячна – вони роблять нас усіх сильнішими.

– А у Вас, Яно, вони дійсно були. Рано залишились без опори – чоловіка. Син має проблеми зі здоров’ям. Сьогодні Ви, практично, не маєте зарплатні…

– І все таки вважаю себе особистістю, реалізованою у цьому непростому житті. Спокій, полегкість відчувала тільки тоді, коли безжурно жила із батьками, навчалася у школі та виші, почувалася рибою у воді у вирі активного суспільного буття. Але й нині не скаржуся, хоча й пізнім вечором можу продовжувати денні справи.

Інколи мої колишні колеги чи знайомі, побачивши мене в спортивному костюмі, кросівках, без макіяжу, не без іронії запитують: «А де ж, Яно, твої підбори, сукня, вишукана зачіска?». Я не ображаюсь, бо не іграшка, щоби багатьом подобатися. Нині мені зручно саме так, це робить мене мобільнішою, не соромлюсь носити коробки, адже вони рятують нужденних. Після нашої Перемоги згадаю й про підбори, й круту сукню – усьому свій час.

– Мало не щодня бачимо гостей-благодійників у будівлі райради з Австрії, Румунії, Німеччини, Польщі, Словенії, Нідерландів та інших країн. Цікаво, якою мовою спілкуєтесь із ними?

– Англійською зазвичай, міжнародною. Чи володію розмовною? Так, базовий рівень отримала ще в студентські роки, а потім уже вдосконалювалася самостійно. Між іншим, і в Берліні виступала без перекладачів. Так що з англійською порядок.

– Що ж, респект Вам, певне, так і має бути в сучасному світі. Єднаймося і на такому рівні.

– Єдність зараз чи не найголовніше. Вона починається з команди, де один за одного, усі разом, допомагаємо долати зло на рівні цивілізованої спільноти планети. Сьогодні в нас, якщо хочете, спільна дорога, котра веде людство до миру, а відтак – до майбутнього. Дякую Михайлу Сімашкевичу – невтомному рятівнику людських душ, своїм колегам Вірі Коваль, Діані Тетері, Вікторії Суботіній, Михайлу Лойленко і всім, хто допомогає нам щодня….

Лариса МАСЛОВА.