Досвітні вогні старости селища Сахкамінь В’ячеслава Ляховецького

Ще не так давно темні й непривітні у нічний час вулиці робітничого селища Сахкамінь сяють тепер міріадами рясних електричних вогнів. І в цьому заслуга сільського старости В’ячеслава Ляховецького.

В бурхливу пору весняного цвітіння та сумна опівнічна пригода на обледенілій трасі «Ярмолинці — Кам’янець-Подільський», поблизу станції Балин, видається суцільним важким кошмаром. Глуха груднева ніч якось ніби не опустилася, а раптово впала на обледенілу землю, скувала темрявою все навколо. З гуркотом і виттям проносилися повз мене важкі вантажівки, пір’їнками злітали тендітні іномарки та бусики, обдаючи все навколо чадом і їдким димом. І ніхто із водіїв у яскравому світлі фар навіть не помітив одиноку постать на узбіччі, що танцюючи від холоду, намагалася зупинити якусь автівку, голосуючи немилосердно обома руками.

«Де ж він, той автобус із Зеленча в Кам’янець? І чи не проскочив вже, бува, в нестримному потоці? – свердлила мозок надокучлива думка. – Він же останній сьогодні в рейсовому графіку. Наступний аж вранці. Що ж, танцювати отут, посеред поля, всю ніч? Перспектива не з веселих».

Як завжди в найкритичніші моменти життя вдаюся до поезії. Вона й зігріє, й виручить. І вже спливають у пам’яті відомі з дитинства Лесині рядки, з її вірша «Досвітні вогні»:

Хто спить, хто не спить, –

Покорись темній силі!

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка.

Навколо все спить, як в могилі.

Десь глибоко за північ змилостивилась таки доля над одиноким подорожнім. Скрипнули гальма. І ось уже сиджу в не вельми затишному салоні старенького «Запорожця», та дякую Богу й водію і за такий комфорт. Нарешті дістанусь до не такого вже й далекого Сахкаменя, що привільно розкинувся за отією темною грядою похмурих лісів.

А що там чекає? Знаю наперед. Така ж непроглядна темінь на рівних, мов стріли, вулицях, вибоїни на автозупинці.

О, як же я помилявся! Що то значить не користуватись часто послугами громадського транспорту, зрідка покидати рідне селище. А обстановка тут, як виявляється, змінилася кардинально. І, на щастя, не в гірший, а в кращий бік. Відчув це, щойно ступив на майданчик біля зупинки. Від ямок та вибоїн і сліду немає. Та головне навіть не в цьому, а в освітленні. М’яке електричне сяйво заполонило навколишній простір, видно, як у пісні співається, «хоч голки збирай».

І настрій важкий та гнітючий мов рукою зняло! Веселість та бадьорість поселилися в серці. Як же небагато потрібно людині для відчуття повного щастя! Міркую про це, крокуючи асфальтівкою до центру. Ліхтарі на стовбах грають-виграють яскравими променями.

Ой, же ж молодець мій добрий знайомий В’ячеслав Ляховецький, сільський староста! Виконав таки одну з перших обіцянок, які давав односельцям напередодні виборів, – темінь із глухих закутків витіснив. Тепер ліхтарі із економними лампами сяють і біля гаражів, господарських будівель, численних сараїв та хлівчиків. Бережіться, любителі поцупити щось у трудящої людини.

– Людям перш за все світло потрібне, – любить при нагоді розмірковувати сільський староста. – Потрібні ясність і впевненість в усьому.

І він правий! Бо ж світло людині добрий настрій несе, благотворно впливає на її душевний стан, додає сил і енергії в житті.

Відроджується, оживає із дня в день селище, справи веселіше йдуть, бо яскравішими, рельєфнішими постають проблеми, які потрібно вирішувати в першу чергу.

А проблем і щоденних клопотів В’ячеславу Анатолійовичу вистачає сповна. Не засиджується він у своєму тісненькому кабінеті в будинку, над яким гордо майорить державний прапор України. З ранку й до ночі на ногах. Ділянка випала йому нелегка. Бо де ж у районі ще такі села є, щоб крім звичайних хат, під твоє підпорядкування потрапила ще ціла низка житлових багатоповерхівок. А в кожній з квартир, що не відрізняються від міських комфортом і зручностями, – свої проблеми, щоденні клопоти. Там каналізаційну трубу прорвало, там водопровід не працює, там з подачею газу не клеїться. І всі в першу чергу до сільського старости звертаються: допомагай, виручай.

І він не вправі нікому відмовити. І не тільки в господарських справах. Він тут, у селищі, ще й психолог, і вихователь, зобов’язаний знати потреби й прагнення кожної людини, дбати про немічних, інвалідів, а ще «гасити» різноманітні конфлікти, які то тут, то там виникають поміж людьми. Хтось комусь межу на городі переорав, там чийсь благовірний запиячив, забувши про свої батьківські обов’язки. А то якийсь хуліган, що вже зовсім збожеволів, рідну матір образив.

До всього у нього є діло. І скрізь він виявляє велику силу волі, винахідливість і терпіння. Тепер от веде безкомпромісну боротьбу із тими, хто злісно засмічує навколишні переліски та лісомуги, ліквідовує стихійні сміттєзвалища, що як гриби з’являються то тут, то там.

В’ячеслав Ляховецький перебуває поки що на початку свого нелегкого шляху, але його досвітні вогні вже горять. Все, що зробив, красномовно агітує за нього. І як не згадати тут тих проникливих і пророчих сілв Лесі Українки, що рятували мене від розпачу на глухому нічному шляху:

Встава, хто живий,

В кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли –

Досвітній вогонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

В’ячеслав ВОЛОХІВСЬКИЙ.