Своїх героїв треба знати, шанувати і пам’ятати

14 грудня 1986 року було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим атомним реактором Чорнобильської атомної електростанції. Техногенна катастрофа, яка трапилася 26 квітня, стала справжнім випробуванням на міцність, витримку і відданість своєму професійному обов’язку для тисяч людей.
У ц ей день на Кам’янеччині біля пам’ятника Героям-чорнобильцям зібралися ті, хто не на словах, а своїм прикладом зумів приборкати зовсім немирний атом.
Про ці події згадує Іван Петрович Вейван: «1986 рік назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Це спогади про юність, переплетену з всенародною бідою, якої ми зразу не усвідомлювали. Мене тоді визвали через військкомат. На базі Славутського військового госпіталю сформували медсанбат (я був старший операційний медбрат) і відправили в чорнобильську зону для надання першої медичної допомоги. Ми розташувалися у восьмирічній школи, що на станції Вільча, там облаштували лікувальний заклад. Жити доводилося в наметах у сосновому лісі, що був неподалік. Свої послуги надавали безпосередньо ліквідаторам та місцевому населенню, переважно це були люди похилого віку, які відмовилися від евакуації.
Тоді не думалося про здоров’я, були молоді, а ворог – невидимий. Правда, з роками відчули, що таке радіація. Тож сьогодні ми зібралися разом, аби згадати наших колег, віддати їм належну шану».
За словами голови Кам’янець-Подільської районної громадської організації «Чорнобиль» Миколи Малайдаха, ця дата – не тільки свічка пам’яті на честь загиблих товаришів, а й день, що згуртував величезну кількість людей перед лицем страшної біди. На жаль, нині перед чорнобильцями, як і всіма українцями, знову постали не менш болючі виклики – вони, їхні діти, онуки, ризикуючи життям, стали на захист своєї країни.
Серед тих, чиї сини нині відстоюють кордони України, виборюють незалежність і чорнобилець ІІ категорії, житель с.Жванець Володимир Гуменюк, який 56 діб приборкував ядерну стихію на реакторі. «У мене на фронті воює два сини – Михайло та Олександр. Один служить вже 10 місяців, інший – три. Зараз відбивають ворога на Запорізькому напрямку. Нещодавно телефонували, що вдалося їм зустрітися. Крім синів, на війні й два моїх племінники – Роман Гуменюк, який за контрактом з 2014 року в лавах ЗСУ, був в АТО, з початком повномасштабного вторгнення ворога понад рік брав участь у бойових діях, нині перебуває в Кам’янці-Подільському, та Ігор Цимбалюк, який теж на Запорізькому напрямку.
Чекаємо з нетерпінням їхнього повернення живими та неушкодженими додому. На жаль, два моїх похресники загинули. Це Саша Семенюк з Ластовець та Вадим Розумняк з Жванця.
Тішитися немає чим. Дай, Боже, якнайшвидше припинити це кровопролиття, аби всі наші родини дочекалися своїх героїв з перемогою».
«А ми, хто лишився в тилу, – доєднується до розмови Микола Малайдах, – теж стараємося допомагати нашим військовим. Бо йти на передову, зрозуміло, наше здоров’я вже не дозволяє, розгубили з літами. Тож наші чорнобильці намагаються волонтери. Ось збирали кошти на тепловізори для бійців з Кам’янеччини і шини відвозили, а зараз йде збір теплого одягу, лише шкарпеток понад 100 пар закупили, я вже не кажу про продукти харчування, миючі засоби тощо. Намагаємося постійно з ними бути на зв’язку.
І наші посилки, завдяки отцю, військовому капелану Олександру Цісарю, завжди вчасно знаходять наших адресатів».
Під час заходу заступник голови районної ради (теж чорнобилець) Микола Жоган вручив почесні грамоти ліквідаторам наслідків техногенної катастрофи та подякував учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, побажав здоров’я та благополуччя їхнім родинам та мирного майбутнього нашій державі. А благочинний Першого Кам’янець-Подільського округу ПЦУ Олександр Цісар разом із настоятелем храму Богоявлення Господнього отцем Мар’яном Тиркусом цього дня відслужили молебень за загиблими і померлими чорнобильцями та освятили пам’ятний знак.
– Я теж маю певне відношення до цієї катастрофи, – зазначив протоієрей Олександр, – бо народився на Рівненщині, куди теж дісталася радіація. Не доведи, Боже, пережити знову таке лихо. Своїх героїв треба знати, шанувати і пам’ятати. Час може лікувати від усього, але не від пам’яті. Пам’ять… Саме вона є рушієм еволюційного поступу в майбутнє й оберегом найвищих загальнолюдських цінностей. І якщо народ пам’ятає уроки своєї історії, він вартий того, щоб дивитись у майбутнє.

На жаль, нині це не всі усвідомлюють. Болить лише в тих, кого горе безпосередньо торкнулося. Так не повинно бути. Бо заради тих героїв, які у 1986 році кинулися у боротьбу з невидимою смертю, і заради тих, хто нині захищає нас від російського поневолювача, ми маємо змогу жити, зустрічати новий день, радіти і дарувати радість іншим.
– Серед тих, хто боровся зі страшним лихом, – зазначив заступник голови районної ГО «Чорнобиль» Анатолій Маринюк, – було чимало наших земляків, які ризикуючи життям та здоров’ям, в ті пекельні дні з честю виконали свій обов’язок перед Батьківщиною. Їхній подвиг неможливо переоцінити, як не можна переоцінити значення того, що вони зробили. Ми пройшли через усі кола ядерного пекла. Багато з цих людей не дожили до теперішніх днів, віддавши своє життя задля збереження життя і здоров’я майбутніх поколінь. І коли Україна чинить спротив російському вторгненню, а окупанти погрожують усьому світові новою ядерною катастрофою, подвиг українських ліквідаторів набуває особливої ваги. Бо ми, як ніхто інший, знаємо ціну радіаційної безпеки.

Поділитися в соціальних мережах