НЕЗДІЙСНЕННИХ ЗАВДАНЬ НЕ БУВАЄ

Останнім часом поліція Кам’янець-Подільського значно омолодилася. Підтягнуті, енергійні, завзяті курсанти Харківського національного університету ВС не лише продовжують навчання, а й стають першими помічниками місцевих стражів порядку, беручи ще й до того активну участь у справах украй сьогодні потрібних: в’яжуть маскувальні сітки для фронту, чергують у штабі громадської безпеки, долучаються до волонтерських проектів.

– На вихідних, мабуть, трохи відпочиваєте? – цікавлюсь у фахівця відділення дозвілля відділу соціально-гуманітарної роботи закладу Валентини ЛАВРУСЕНКО (між іншим, випускниці цього ж вишу).

– А їх, практично, нема, – відповідає, – самі розумієте, не той час. А по-друге, планується стільки різноманітних заходів, що рамки тижня для них затісні…

Ну, а професійних свят уже ніхто не в змозі відмінити. Можна сміливо розпочинати просто з 1 липня, коли за календарем вшановують професію слідчого, четвертого – день національної поліції України, а ще – судового експерта…

Отож, право дати інтерв’ю і надається майбутнім слідчим Юлії САРВАЄВІЙ та Івану ШКУРАТУ, бо третьокурсникам найкращого в Україні вишу ВС IV акредитації є про що розповісти.

Хоча багато років 19-річна Юля мріяла про акторську кар’єру (вокал, театр естради), пригадує, що уже в ранньому дитинстві була ображена на те, що жінок не беруть до армії. Ось таке дивне поєднання, на перший погляд, непоєднуваного в одинадцятому класі трансформувалося у рішення вступати до вишу ВС. Азарту додавало й те, що там був величезний конкурс, високі вимоги до абітурієнтів і можливість здобувати рідкісну професію.

– Отже, Юлю, твоя багатодітна родина з Бахмута може тобою пишатися?

– Певно, що так. Я сама собі поставила високу планку і не пожалкувала, зрозумівши, що моя подальша служба буде найтіснішим чином пов’язана з повсякденною допомогою людям. Днями якось мамочка лякала неслухняну доню, показуючи на мене: «Дивись, зараз тітонька поліцейська забере тебе». Довелося цій жінці прочитати експромтом невеличку лекцію про те, що ми насправді не є монстрами, а у дитини треба з раннього віку виховувати почуття довіри, поваги до тих, кому доручено охороняти громадян від усілякого роду негараздів.

– Війна стала для тебе несподіванкою?

– Не тільки для мене. А взагалі я з того краю, де вона розпочиналася ще в чотирнадцятому. Хоча всім нам не вистачало, думаю, уміння аналізувати передуючі цій агресії події, прораховувати те, що відбувалося до цього.

Такої миті важливо максимально зосередитися, долаючи паніку й розгубленість. Тоді мені вдалося доправити мою родину до Запоріжжя, адже путін «звільнив» нас від домівки. А про Маріуполь, звідки мій батько родом, важко взагалі говорити.

– У чому бачиш нині головне завдання?

– Вчитися якнайкраще, долаючи всі труднощі, бо ж і курс навчання тепер скорочується, та незалежно від цього хочеться вийти зі стін рідного університету висококласним спеціалістом.

– Як гадаєш, Юлю, може недбале виконання слідчим своїх обов’язків спровокувати несправедливий вирок у суді?

– В принципі провадження зазвичай проходить вісім стадій. Отже, перша – це наша парафія, тобто досудове розслідування. І якщо слідувати букві закону, не порушуючи його, всі пазли мають співпасти, а відтак невинний не постраждає. Це я про механізм у загальному розповідаю.

– Виходить, успішний слідчий – це…

– Той, хто любить свою справу, виявляє інтерес до найдрібніших деталей, не втомлюється від роботи.

– Одним словом, – підсумовує Ваня Шкурат, Юлин однокурсник, – горить, а не тліє.

У його родині, як і в Юлиній, ніхто не займався правничою справою. Тато радив синам-близнюкам опановувати ремесло військового, а мама бачила їх лікарями. Наразі Микита з Іваном – курсанти вищезазначеного вишу.

– Тебе, Іване, що конкретно приваблює в роботі правоохоронця?

– Рятувати людину незалежно від статусу – так вимагає справедливість. А ще подобається бути в усьому і всюди взірцем для інших. Держслужбовець – це дійсно гордо звучить.

– Війна змінила тебе?

– Ще й як! Особливо, коли намагаєшся вирватися з окупованої ворогом території. Я ще в сімнадцятому відчував її подих, коли в рідній Балаклеї вибухали склади боєприпасів. А чотири місяці тому проходив фільтрацію на ворожих блокпостах – не всім це вдалося, до прикладу, сьогодні я не маю зв’язку з батьками.

– Що важливого зрозумів для себе після повномасштабного вторгнення?

– Не можна відкладати життя на потім: не відповідати на мамин дзвінок одразу, бо в тебе, бач, є справи важливіші. Або ж відкласти зустріч з друзями… Бо другого шансу просто може вже й не бути. Отака історія.

І Ваня, і Юля на запитання про проблему номер один, не змовляючись, визначилися коротко: «Вижити з гідністю».

Говорили й про те, як їм повезло, бо саме в їхньому виші є безліч можливостей розвиватися, міцніти фізично й духовно на тих базах-локаціях, яким позаздрять сотні закладів країни. А їхній виш дає своїм вихованцям найголовніше – готує до реалій життя через пари, на котрих вони слухають найкращих викладачів, через самопідготовку, котра, за висловом Вані, ніколи не закінчується, через сумлінне виконання курсантських службових обов’язків (наряди, самообслуговування та ін.), через спеціальну фізичну підготовку, де ти рівняєшся на майстрів спорту – наставників, гартуючи волю до перемоги.

– А у вас тут, – зауважую, – чистота, як на кораблі.

– Так має бути, – відгукується Валентина Сергіївна. – Щоправда, в миючих засобах ми обмежені.

Отож, пропонуємо кам’янецьким волонтерам проявити винахідливість у доброчинній допомозі.

Звісно, я не могла не запитати, що наші курсанти могли би порадити бажаючим вступити на один із шести факультетів вишу. І почула цілком зріле: «Потрібно, по-перше, впевнитися, що це саме твій вибір. А по-друге, зважити, чи вистачить тебе на цю непросту, але почесну ношу?».

Щодня життя ставить перед майбутніми фахівцями права досить складні завдання, та як стверджують обидва мої співбесідники, нездійсненних завдань не буває.

Лариса МАСЛОВА.