ПОДІЛЬСЬКИЙ МУЗИЧНИЙ САМОРОДОК
Найбільший внесок у розвиток нашої людської цивілізації зробили фанати. Звісно, не завжди фанатизм доводить до добра, і можна посперечатись, чого від нього було більше – користі чи шкоди, але є такий тип людей, у яких ця якість виражається не в нетерпимості чи в сліпому слідуванню раз і назавжди встановленим постулатам, а у відданості справі, своєму покликанню, готовності принести на олтар другорядне, особисте заради головного. Таким був знаний на Кам’янеччині композитор, диригент, музикант, учитель і керівник самодіяльних гуртків Микола СТАРЕНЬКИЙ, якому цього року 19 грудня виповнилося б сто років від дня народження.
Долю нашого героя не можна назвати легкою, як і всіх, хто народився на початку ХХ століття на цих теренах. Війни, репресії і голодомори не оминули стороною сім’ю Стареньких. Батько Миколи Василь був репресований та вивезений до Казахстану, і зміг повернутися до сім’ї тільки в 50-х роках після смерті Сталіна. Після того він недовго прожив – заслання підірвало здоров’я.
Сам Микола, як усі, пішов на фронт захищати Батьківщину від німецько-фашистської навали, отримав два поранення, пройшовши бойовий шлях майже до перемоги над гітлерівською Німеччиною, коли у квітні 45-го, за декілька тижнів до закінчення війни, отримав друге порання під час взяття ворожого «язика» для розвідки полку.
Але головним захопленням Миколи Васильовича завжди залишалась музика. Любов до неї йому в дитинстві прищепив ще дядько Федір, який навчив малого Колю грати на мандоліні та гітарі, а після демобілізації молодий ветеран Другої світової вирішив стати професійним музикантом. Замахнувся наш герой на московський Всесоюзний Будинок народної творчості ім. Крупської, де готували спеціалістів з народних культур і ремесел Радянського Союзу, в тому числі й музичного жанру.
Після закінчення навчання, повернушись у рідне село Баговиця Кам’янець-Подільського району, що розкинулося на мальовничих берегах Дністра, влаштувався вчителем музики у місцевій школі. Проте роль простого вчителя його не вдовольняла, тому й почав організацію свого оркестру. Так, у 1956 році виник самодіяльний народний фольклорно-етнографічний оркестр старовинних українських народних інструментів «Придністров’я» (звання народного оркестр отримав в 1976 році) і проіснував більше ніж 40 років, аж до самої смерті його засновника, який весь час залишався його незмінним диригентом.
Народні інструменти для свого оркестру Микола Васильович шукав по всій Україні – Закрапатті, Поліссі, Буковині, Лівобережжі, Донбасі, Причорономор’ї і, звісно, у рідному Поділлі. В оркестрі було понад три десятки інструментів: бас, цимбали, бандури, сопілки, флояри, кобзи, дримба, ложки, трембіти, ліра, бугай тощо. Деякі з них ще й досі зберігаються в музеях Києва та інших містах України. Сам керівник і диригент хору не тільки збирав інструменти, але й грав на них та навчав грі своїх підопічних – у цьому унікальний талант Миколи Старенького. В оркестрі була задіяна і його сім’я – дружина Любов Тимофіївна і доньки: Ольга, Оксана і Мирослава. Музичний ансамбль сім’ї Стареньких навіть представляв нашу область на музичному конкурсі в Києві в палаці «Україна».
Після цього закрутилося… Оркестр постійно завойовував призові місця на різноманітних конкурсах народного музичного мистецтва, виступав на телебаченні в Чернівцях і Києві, був завсідником різноманітних концертів районного і обласного значення. За свою більш ніж сорокарічну історію отримав безліч грамот і премій. Народний оркестр мав у своєму репертуарі більше сотні творів, як народних, так і творів класичного мистецтва. Про баговицький музичний феномен знали по всій Україні, про це навіть написала Українська радянська енциклопедія.
Пізніше, також в Баговиці, за активної участі Миколи Старенького розпочав свою діяльність і хор. З головного оркестру виділялись менші ансамблі: сопілкарів, цимбалістів, бандуристів та навіть традиційні народні троїсті музики. В українській народній побутовій культурі такі інструментальні ансамблі відігравали важливу роль, вони супроводжували основні народні святкування. Музична трійка, зазвичай, складалась або зі скрипки, басолі і бубна, часто замість басолі були цимбали. І все це музичне багатство активно гастролювало.
Був Микола Васильович композитором і аранжувальником. Засновані ним музичні колективи виконували написану ним музику. Його музичний твір «Подільські вихиляночки» серед інших вийшов на пластинці єдиної на той час в СРСР музичної фірми «Мелодія». Займався він пошуком не тільки музичних інструментів, а й ще незнаних народних творів, на які робив аранжування. Зокрема знахідкою музиканта і його оркестру є народний танець «Кам’янчанка» і народна пісня «Дністровчанка».
Добре пам’ятають і в Кам’янці-Подільському, і в області Миколу Старенького його учні, адже він дав їм дорогу в музичне життя. До сих пір вони згадують свого навчателя добрим словом як гарного педагога і професіонала своєї справи, адже працював він учителем музики і співів не тільки в баговицькій школі, але й викладав музичне мистецтво в Кам’янець-Подільській районній музичні школі і Кам’янець-Подільській школі-інтернаті №1 (нині Кам’янець-Подільський ліцей І-ІІІ ступенів «Славутинка»).
До останнього подиху наш подільський музичний самородок активно працював, про це свідчать численні нагороди, дипломи, грамоти і відзнаки, що належать йому і його «музичним дітям» – колективам, які залишив по собі Микола Старенький. Особливо дорожив він срібною медаллю всесоюзного огляду-конкурсу музичних колективів.
Вже в незалежній Україні (а помер Микола Васильович у 1999 році) «Придністров’я» брало участь у різноманітних заходах, не полишав він і викладання музики. Смерть прийшла раптово, і на той час ніщо її не віщувало. Ще багато було планів, багато сподівань, але, як кажуть, доля людини незвідана. Головне, що залишається з нами, добра пам’ять про гарну і чуйну людину, справжнього митця і викладача, який так багато зробив для розвитку музичного мистецтва Кам’янеччини.
Станіслав ОРЖЕХОВСЬКИЙ.
Автор:
admin
