«Славутинка» ламає стереотипи

Як тільки на вулицях міста над Смотричем з’являлися сукні ніжно-фіолетового кольору, а їхні власниці, учениці гімназії, проходили повз містян, даруючи їм сонячні усмішки, чи не всі семінаристи мліли від кохання, наввипередки наздоганяючи гімназисток, щоб справити на них враження й зловити бодай натяк на взаємну симпатію в очах красунь. Їх називали «славутинками» або «фіалочками» за незвичайні сукенки, а ось «маріїнок», вихованок Маріїнської гімназії (сьогодні це Кам’янець-Подільська ЗОШ №8), на противагу їм за тьмяну коричневу уніформу нарекли не надто ласкаво – «козами».

З легкої руки Данила Бабичева…

Історія виникнення у Кам’янці-Подільському гімназії для дівчат досить незвичайна та так до кінця й нерозгадана. Достеменно відомо лише те, що виникла вона за протекції заможного місцевого адвоката Данила Бабичева. Подейкують, що такий незвичний подарунок він зробив для своєї коханої, згодом директора гімназії, Стефанії Славутинської. Інша з версій полягає в тому, таким чином прагнули увічнити пам’ять про загиблого сина адвоката. Доказом цього є багато янгольських та дитячих облич у ліпнині на стелі будинку. Архітектурна пам’ятка, побудована 115 років тому, виконувала просвітницьку місію не для одного покоління школярів — спочатку жіноча гімназія, потім трудова школа, навчальний заклад №5 для дівчат, а з 1961 р. – школа-інтернат №2.

30 квітня 2014 року рішенням сесії Хмельницької обласної ради школа перетворилась на спеціалізовану школу для обдарованих дітей з сільської місцевості з поглибленим вивченням іноземної мови з 1-го класу та предметів технічного (інженерного) циклу та інформатики – з 5-го класу. З дев’ятирічки школа стала закладом І-ІІІ ст. та повернула свою історичну назву «Славутинка». Ось уже сім років її очолює Олена Козлова – освітній менеджер із неординарним мисленням та творчим підходом до улюбленої справи.

–          А Ви знали, що ось цими мармуровими сходами піднімався у свій час доктор Булгаков? Ні? Як не прикро, але про це мало хто знає в Кам’янці, — проводить екскурс закладом Олена Володимирівна. – Щоправда, тоді він ще не був знаменитим автором «Майстра і Маргарити». Тривала Перша світова війна, і в цьому будинку розташувався військовий шпиталь. А оці милі янгольські личка зі стелі всміхалися українській поетесі Наталі Кащук, коли вона була ученицею дівочої школи №5. І уже в наші дні частим гостем тут була відома подільська письменниця, краєзнавець Тамара Сис. Саме це приміщення, побудоване наприкінці ХІХ ст., має надзвичайну історію. Мені ж неабияк відрадно, що ми не втратили цього дива, на котре зазіхало не одне ласе до наживи око, що хотіло перетворити архітектурну пам’ятку на черговий готель, а продовжуємо справу Стефанії Славутинської – плекаємо в цих стінах тендітні дитячі душі та серця. А проходячи щодня повз геральдичний герб родини Данила Бабичева, що увіковічнився на сходинкових маршах, тішу себе думкою, що найкращий спосіб щось отримати в цьому житті – це спочатку віддати. Ми ж віддаємо свою любов та турботу нашим учням щодня.

Вітер змін Олени Козлової

Наразі в закладі інтернатного типу навчається 226 дітей. Дотримуючись пропорції — 30% кам’янчан та 70% іногородніх, — у школі навчаються діти із Кам’янець-Подільського, Дунаєвецького, Новоушицького, Славутського, Чемеровецького та ін. районів області.

Скажу відверто, переступивши поріг школи вперше, я довго допитувалася, чи справді навчання та проживання тут є безкоштовними, адже побачене нагадувало скоріше якийсь приватний навчальний заклад навіть не обласного, а столичного рівня. У кожному класі — кулер із питною водою, плазмовий телевізор, нові меблі, сучасне покриття підлоги, нові вікна та двері. У кабінеті біології — мікроскопи та необхідні для занять наочності, а клас для уроків трудового навчання здивував мене… холодильником та кухонною плитою!

Як нам розповіла Олена Козлова, в їхній школі неможливо знайти двох однакових кабінетів, адже для кожного вони розробляли власний дизайн, підбирали індивідуальні оригінальні меблі. Навіть стенди на коридорах та у класах розроблялися власноруч директором і є унікальними та неперевершеними в своєму роді. Та що там говорити, коли навіть велетенські іриси на стінах класу біології красномовно свідчать, що тут дме свіжий вітер змін, а не переважає стереотипне мислення. Хоча так було не завжди, адже позитивні зміни розпочалися саме з приходом нового директора Олени Козлової. Вона, мов героїня дитячої повісті про няню-рятівницю Мері Поппінс, засукавши рукави почала наводити лад там, де, здавалося б, уже нічим не допоможеш.

Першим ділом тут з’явилися сучасний комп’ютерний клас та швидкісний Інтернет. Для цього Олені Володимирівні довелося оббити не один владний поріг, знайти не одного однодумця та мецената, але справа поволі зрушила з місця. Раділи діти й новій спортивній кімнаті, адже до цього часу в школі не було спортзалу, тож уроки фізкультури проводили під відкритим небом. А роботи ж було зовсім небагато — переобладнати один із класів під гімнастичну залу. А рік тому «Славутинка» виграла конкурс, організований Фондом братів Кличків, та отримала сучасний спортивний майданчик. У планах педагогічного колективу — будівництво власного спорткомплексу із басейнами та залами, котрий, можливо, в майбутньому стане місцем проведення змагань міжнародного рівня.

– Цій школі не давали ніяких грошей на ремонти, а тим паче реконструкцію чи будівництво, більше 25 років, — наголошує директор. — Ми ж фактично менш ніж за рік відремонтували занедбаний четвертий поверх, замінили перекриття даху, тепломережу, понад 120 вікон та дверей, облаштували на кожному з поверхів туалети. 2009 року купили шкільний автобус для екскурсій. Далі була черга за гуртожитком, де іногородні школярі мають можливість проживати упродовж п’яти-семи днів під пильним наглядом вихователів. До речі, зараз вони забезпечені 5-тиразовим харчуванням та мають всі умови для відпочинку й дозвілля. Раніше тут були типові сірі кімнати з ліжками часів «совка», що на ладан дихали. Потрібні були кардинальні зміни. 2012-й став для гуртожитку переломним, адже щасливий випадок подарував нам знайомство із засновником благодійного фонду «МіСт ім.Михайла Савенка», людиною із величезним серцем Дмитром Савенком та його другом, Почесним президентом фонду Сергієм Ісаєнком. Вони подарували дітям спортивні стінки до гімнастичного класу, пральну машину та праски для гуртожитку, паркові лавки в садок, LCD-телевізор для першачків та в неймовірно короткі терміни виготовили за моїми ескізами 130 ексклюзивних ліжок для наших підопічних.

Далі Олена Володимирівна взяла курс на омолодження педколективу, адже, як то кажуть, була потрібна свіжа кров і нове бачення діяльності закладу інтернатного типу. Тепер майже 85% вчителів – це молодь. Змінився й напрямок роботи школи, наразі тут уже з першого класу введене поглиблене вивчення англійської мови, вивчають малюки й другу іноземну — німецьку. Також дітки ґрунтовно оволодівають інформатикою. 2014 року дійшли руки директора й до екстер’єру школи – рожева гама, яка була наближеною до «рідної» цій історичній пам’ятці, знову засяяла на фасаді. До речі, попри численні ремонтні та реконструкційні роботи острівцем недоторканності ще й досі залишається… кабінет директора. А це, на мою думку, найбільш красномовно свідчить, що думають тут у першу чергу про дітей.

Із хорошими друзями і мед солодший

Як розповіла Олена Володимирівна, гарною традицією з того часу стали постійні відвідини закладу однодумцями Дмитра Савенка та Сергія Ісаєнка. Так, директор немало здивувалася, побачивши якось на порозі школи засновників фонду разом із дворазовою чемпіонка світу з професійного боксу, віце-президентом Ліги професійного боксу України Аліною Шатерніковою, яка приїхала подивитися на подільський заклад разом із своїм чоловіком Ігорем Козєєвим та сином Сергієм. Тоді оглядини увінчалися неабияким подарунком для «славутинців»: Аліна Шатернікова допомогла придбати обладнання для занять боксом та організувати безкоштовні спортивні заняття для вихованців «Славутинки», а також Орининського інтернату.

Відрадно, що з того часу минуло лише два роки, а секція боксу в «Славутинці» уже дала позитивні результати. Нещодавно Сергій Миколайович відвідав школу з одною із приємних місій – нагородити почесними грамотами вихованців тренера секції Олега Люлька боксерок-«славутинок» Сабіну Новосад і Галину Огойко з першим і третім місцями відповідно на Кубку України з боксу серед жінок, молоді та юніорів.

Друзів-однодумців за останні роки в школи з’явилося чимало. Серед них ЗАТ «Преттль-Кабель-Україна», ТОВ «Подільськвибухпром», стоматологічна клініка «Атланта» та ще багато-багато інших. Чимало зроблено й силами 83 працівників «Славутинки». Хтось взявся за побілку, хтось — за поклейку шпалер та пошив гардин. До речі, останні є ексклюзивом кабінету зарубіжної літератури, або кімнати Булгакова, як ще його тут називають. Над дверима красується незвичайний надпис «Рукописи не горять».

–         Було б грішно не закарбувати в школі пам’ять про видатного класика, якого стільки пов’язує із Кам’янцем-Подільським та цим будинком, — розповідає Олена Козлова, показуючи диво-клас, на стінах котрого немов оживають кадри із відомих кінострічок «Майстер і Маргарита» та «Собаче серце». –  Стенди розробляла сама й навіть не сподівалася, що вийде так добре. Не побоюсь цього слова, тепер нам по-доброму заздрить не один освітній заклад міста. Навіть самі пошили кота Бегемота, а на стендах використали фото нашої кицьки Соні, яка колись прибилася до нас і стала улюбленицею чи не всієї школи.

Живемо дітьми – от і все!

Якщо в когось слово «інтернат» ще й досі асоціюється із обшарпаними стінами, зарюмсаними дітьми та грізними викладачами із суворими обличчями, вам негайно потрібне перезавантаження. Це стереотип, який і досі заважає реально оцінювати роботу подібних закладів. «Славутинка» ні на йоту не підходить під цей опис. Тут навчається багато талановитих дітей із цілком забезпечених, а подекуди й заможних родин. Основний принцип зарахування школярів до закладу полягає в їх здібностях та обдарованості. Так, звісно привілеї при зарахуванні до школи мають діти з неповних, проблемних та малозабезпечених сімей, але ж за умови економічної скрути в країні наразі кожну другу українську родину можна такою вважати.

–         У нас навіть в оплаті за харчування діє диференційований підхід залежно від доходів родини, — зазначає Олена Володимирівна. — Для навчання та дозвілля школярів створені найоптимальніші умови. Діє безліч гуртків та секцій за інтересами. А вдома що чекає багатьох наших учнів із проблемних сімей – холодні стіни та картопля в мундирах на сніданок, обід і вечерю? Чесно зізнаюся, у нас навіть деякі вихованці на вихідні додому не поспішають їхати. Але що точно можу сказати, усім їм ми допомагаємо, з ними працюють психолог, соціальний педагог. Діти не повинні розплачуватися за помилки батьків. Серед них є багато обдарованих, тож доходить до того, що їздимо з ними на вступні екзамени до вишів, підтримуємо навіть тоді, коли вони стають вже студентами. Відрадно, що багато випускників приходять до нас у гості і досить часто обирають саме освітянську ниву, щоб потім повернутися до нас на роботу. Питаєте, що можу ще сказати про нас? Напевно, ще багато, але основне – живемо дітьми. От і все…

І дійсно, якою має бути ідеальна формула виховання дитини? Все вкладене та віддане, посіяне в дитячі душі обов’язково рівноцінне їхній обдарованості, сонячному щастю та радісному майбутньому. Цього в «Славутинці» і дотримуються.

Діна КУШНІР.