ТИ ДОПОМАГАЄШ КОМУСЬ, А ТОБІ ДОПОМОЖЕ ГОСПОДЬ

«Нелю, – поцікавилася у неї якось давня знайома, – як ти дійшла до того, інтелігентна, освічена, що виносиш судна з-під лежачих?», натякаючи на те, що жінка обходить важкохвору (зовсім не рідню) людину.

Давня то давня, та, мабуть, вона погано все ж таки знала Нелю Миколаївну КУЗЮРІНУ, котра нічого ганебного не вбачає у тому, щоби бути потрібною комусь в останні місяці чи тижні життя.

Тож відтак лише посміхнулася, стенувши плечима, бо ж насправді починати треба було здалеку – з часів Другої світової, а, можливо, з тридцятих минулого століття, коли її дідуся Іллю Даниловича репресували, як і багатьох наших краян. А винен чоловік був тільки в тому, що до революції за прикладом земляків їздив до Америки на заробітки. Хоча після 17-го з радістю повернувся на Батьківщину, сподіваючись на нове, гідне існування. Був достатньо грамотним, аби працювати касиром. Захоплювався самодіяльним театром, відвідував збори в «Просвіті», міг напам’ять цитувати Миколу Гоголя…

Але «визнали» чоловіка агентом іноземної розвідки (аякже – бував за кордоном!), дали підписати чистий, абсолютно незаповнений папір і…

Дружина його довго ходила з передачами до буцегарні, не підозрюючи, що чоловіка було розстріляно мало не за декілька днів після арешту. Без суду і слідства.

Залишилася Кароліна Трохимівна з трьома малими дівчатками, згадуючи, як, сідаючи до «чорного воронка», Ілля крикнув у відчаї: «Я ні в чому не винен, Кароліно! Дивись за дітками!».

Аж у 1956 удова отримала офіційного листа про посмертну реабілітацію. Вірна чоловікові, вона за всі роки, відведені їй долею, не завела навіть короткочасного роману з іншим.

У війну втратила старшу доньку Ліду (на фото), котра так і не повернулася з Німеччини, померши в потязі дорогою додому. Окупанти, котрі проживали у Кароліни в хаті, виявившись людьми милосердними, ризикнули сховати середущу дівчинку від мобілізації до рейху.

Наймолодша – Ліля, після Перемоги вирушила на Донбас, куди запрошували молодь на відбудову шахт, де і зустрілась в Костянтинівці з майбутнім чоловіком. Ставрополець Микола Кузюрін пішов на фронт у сімнадцять, а в дев’ятнадцять, нагороджений орденом Слави, був уже інвалідом війни. В результаті другого серйозного (осколкового) поранення правого стегна одна нога стала коротшою на двадцять сантиметрів. Та хто міг тієї пори всидіти вдома?

Отож, познайомившись, Микола з Лілею невдовзі одружилися й переїхали до Дніпродзержинська (нині Кам’янське), де і народилася їхня єдина донька Неля. Та оскільки житлові умови у молодого подружжя бажали бути кращими, бабуся Кароліна з донькою Мальвіною випросили віддати їм маленьку онучку й племінницю, котра могла б зростати на свіжому повітрі, серед подільських садів, на домашньому молоці у Залісцях, де Мальвіна Іллівна працювала учителькою.

Згодом уся родина об’єдналася, поселившись у Кам’янці-Подільському. У 1956 важке поранення Миколи Кузюріна спричинило інфекційне захворювання спинного мозку, й чоловіка паралізувало.

І як пригадує нині Неля Миколаївна, «батько жив на одному оптимізмі». Його доглядали всі разом – дружина, донька й все та ж бабуся Кароліна, і знову ж таки Мальвіна. Саме вона сказала рідні: «Не потрібно нам сторонньої допомоги. Це наша загальна біда, котрій маємо зарадити». І ніхто не мав права втомлюватися від цього упродовж сорока років.

А ще бабуся, коли на світ з’явився правнук, узяла всі турботи про наймолодшенького на себе. Знала безліч казок, маючи феноменальну пам’ять і в похилому віці, хоча була зовсім неписьменною. А коли хлопчика віддали до дитсадочка, не на жарт розхвилювалася: для неї це була трагедія. Адже вона взагалі так розуміла своє призначення, що має обов’язково комусь служити. Тож любила повторювати: «Ти допомагаєш комусь, а тобі допоможе Господь». При цьому церкву вона практично не відвідувала.

Чимось вони були дуже схожі – теща і зять. Принаймні, обидва любили людей і прагнули завжди перебувати з ними.

«У нас, – розповідає Неля Миколаївна, – двері до квартири не зачинялися. А оскільки ми мешкали на першому поверсі, то молоді друзі дяді Колі (батька Нелі) могли заходити до нього просто через вікно, минаючи під’їзд. І нікого це не напружувало.

Микола Кузюрін ніколи не відмовляв, якщо хтось просив про якусь послугу. Було таке, що сусіду знадобилося виїхати на нічну рибалку, а в Миколи був автомобіль з ручним керуванням. Не маючи змоги самостійно дістатися гаража, вмовив дружину допомогти. І в такий же спосіб повернувся до квартири після поїздки.

Власне, чоловік став прикладом незгасаючої любові до життя: слідкував за новинами, по мірі можливостей виручав тих, хто потребував цього. Особливе ставлення у нього було до літератури. Читав завжди вдумливо, бо книга не була для чоловіка звичайною розвагою. Доньку наставляв: «Треба вміти читати». Обожнював класику, поезію, глави «Мертвих душ» знав мало не дослівно.

На день народження Нелі дарував то збірку Єсеніна, то Ільфа з Петровим, то багатотомник Драйзера. Тож і не дивина, що після закінчення школи вона вступила на філфак.

Та найголовніше, що було закладено в Нелю її родиною, – порядність і небайдужість, які ні з чим не сплутаєш.

Уже в зрілому віці Неля Миколаївна пережила немало тяжких втрат, особистих драм, різного роду побутових негараздів. Нині й пенсією не може похвалитися. Та безкорисливість її була неодноразово винагороджена допомогою багатьох людей, зокрема і тоді, коли її син у надзвичайно важкому стані знаходився в лікарні.

І чим скрутніше їй живеться, тим охочіше жінка готова бути паличкою-виручалочкою, поспішаючи на допомогу. Як би хотілося, щоби таке стало нормою нашого соціуму.

Десь, здається, навесні у фейсбуці виникла полеміка щодо освітян (народ у нас наразі роздратований, тож йому складно бути справедливим) – було досить негативу, ну, і не без ложки меду…

Та мене вразив коментар одного з користувачів – певне, колишнього учня Нелі Миколаївни: «Не знаю про других, а мою учительку Нелю Миколаївну не чіпайте, я за неї порву кожного…».

А Неля Миколаївна сьогодні така ж «невиправна», як і її батько, бабуся з дідусем, тітка Мальвіна. Щойно побачить у мережі повідомлення про потребуючого термінової допомоги (звісно, їй незнайомого), одразу просить: «Скиньте банківський рахунок людини…».

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Поцікавилися, чи жалкує вона про своє минуле? «Та ні, – відповідає, – хіба що про помилки, яких, втім, нікому не уникнути, адже усі ми в цьому світі живемо уперше».