ДЛЯ НЕЇ НІЧОГО НЕМА НЕМОЖЛИВОГО

Хоча мешканці села Довжок Катерині Юхимівні МИХАНИШЕНІЙ пішов 102 рік, життєвого оптимізму в неї не поменшало: «Хочу побачити ще, чим усе це має закінчитися».

Інтерес її можна зрозуміти, адже сім’я бабулі Катюлі, як усі кличуть найстаршу родичку, налічує понад тридцять осіб (не враховуючи зятів і невісток).

Довгими ночами спогади миготять перед її очима подібно багатосерійній кінострічці. І важко визначити, котрих кадрів там більше, – білих або ж кольорових…

Громадянська, голод, ІІ світова, післявоєнна відбудова країни, доба «закріпачення» колгоспників і, нарешті, воля, незалежність – ціла епопея помістилася в біографії героїні нашого нарису.

В своїй родині Катерина була найстаршою дитиною. Мама ледь пересувалася на хворих ногах, тато теж слабував.

Тож коли в 1944 не повернувся з війни чоловік Катерини, вона з немовлятком на руках тягнула і домашнє хазяйство, і працю в колективному господарстві. Мама померла майже одразу після війни, невдовзі туберкульоз забирає і батька, так що двох менших братів і власне дитя мала самостійно ставити на ноги.

Але ні тоді, ні тепер Катерина Юхимівна не скаржиться на долю – ніколи було цим займатися.

У 51-му з’явилася ще одна донечка, котру довелося ростити (так склалося) самотужки, без чоловічої підтримки. Та жінка була не з лякливих. Ще дитиною на світанку, коли й півні дрімають, взувала здоровенні чоботи і, ховаючи руки від нестерпного морозу за пазуху, простувала до ферми. Весною й восени бурякові «норми» так загартовували, що десятиліття потому Катерина ще й рідні ходила допомагати висапувати цукристі, бо ж хто краще за неї міг знати, що це таке.

У часи окупації, коли, бувало, «завойовники» вигрібали все з баняків, не залишаючи господарям й маленької надії на вечерю, терпляче чекала на кращі дні. Коли ворога вже гнали, і він зі злості нищив усе на своєму шляху, ховалися до підвалу, до котрого набивалося немало люду. Катерина боялася одного: щоб дитя не заплакало – не закричало, привертаючи увагу ворога-втікача, старалася напувати дитинку небезпечним маковинням, аби спала.

В голодному 47-му ладні були жити серед голих стін, міняючи все на бодай якесь зерно чи крупу. А оскільки ніяких цінностей в оселі під стріхою не було, прилаштувалася Катерина до дивного «промислу»: корчувала з подругою пеньки в лісі, котрі чомусь користувалися попитом у Західній Україні, й тягли їх у веретах туди заради будь-чого їстівного.

Сьогодні в будинку Катерини Юхимівни чільне місце посідає буханець, і не було ще такого випадку, щоби сім’я залишалася без хлібного запасу. Хоча полиці крамниць наразі ломляться від різноманітних мучних виробів, хлібниця ніколи не має бути порожньою.

У боротьбі за виживання, у непростому поєдинку з нуждою гартувався характер Катерини Юхимівни, тож незмінними правилами для неї були:

– відповідальність не перекладається на іншого;

– утримуй в чистості не тільки обійстя, а й думки, помисли;

– вчиняй з людьми по совісті.

Найбільше їй, зовсім неписьменній жінці (не мала можливості навіть лікнеп здолати в 30-х роках), хотілося дати освіту своїм нащадкам, не забуваючи, що в першу чергу їм треба стати людьми.

Власне, ніхто й не чув, щоби Катерина Юхимівна гримала на когось, але кожний знав: безпорядок, недотримання слова, лінь, неохайність – повз таких речей не пройде.

На вівчарку-охоронця голосу не підвищувала, та собака чудово вловлював інтонації господині.

Дітей, зрозуміло, не мала можливості балувати, втім, онуків-правнуків уважала за потрібне привчати до дисципліни, корисного дозвілля, шанувати батьків і однолітків.

А вони й досі пам’ятають, як вимоглива бабуля обожнювала не лише їх, а й чужих дітлахів. Онука Світлана пригадує, як їм було ніяково, коли вона, як на роботу, приходила щодня до школи чи дитсадка, щоби почастувати їх і, певна річ, їхніх друзів смачнючими, щойно випеченими булочками й цукерками. А коли не виходило це зробити, то інші діти запитували, чому нема бабулі Каті, з нетерпінням очікуючи на неї.

Удома, на плиті, на школяриків чекав розкішний (Світлана запевняє, що кращого потім ніде не куштувала), ще тепленький борщ, вареники чи мамалига зі шкварками, а в шкарабаньках зігрівався пластилін, бо дітям потрібний не один хліб насущний, а й розвиток…

Поважний вік для Катерини Юхимівни – не привід для цілодобового спочинку. Вазони на підвіконні – її турбота, бо в хаті має бути затишок. Одяг, взуття, білизна – все має відповідне місце. Випране гарним порошком, випрасуване, з приємним запахом, хай це стосується й звичайнісінького носовичка. Найменша дірочка підлягає штопці. Бабуля Катюля увесь час щось протирає ганчіркою, підмітає по декілька разів на день – тож усі дівчатка (і малі, й дорослі) в її родині – акуратистки і з «руками».

Онучка Світлана, котра, на радість бабулі, стала вчителькою, пригадує, як у перші місяці заміжжя Катерина Юхимівна наставляла: «Ти, дитино, якщо захочеш посваритися з чоловіком чи висунути йому претензії, перш за все нагодуй його, це буде правильно…».

Мудрості їй вистачає на всіх – неабиякий досвід має. А коли хтось нагадає, що їй уже перевалило за сотню, замислюється: «Роки збігли, й не знаю, чи жила я? Стільки всього було…».

А таки жила, бо ж двох дітей зростила, шістьох онуків випестила, сімнадцятьох правнуків побачила й дочекалася вісьмох праправнуків… І справжнім сенсом буття для Катерини Юхимівни, як і раніше, є бажання стати кожному з них у пригоді. «А для неї дійсно, – розмірковує наразі Світлана, – нічого нема неможливого».

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: Нині сторічні бабусі, що мають великі родини, не бідують. Та часто-густо їм бракує уваги громадськості, котру потрібно дарувати цим людям на лише на ювілеї. Вони того варті.